Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Та біда в тому, що я не брав, але були й такі, що брали. Частенько начальство моє за гроші прикривало. Часом убивць відпускало, які при грошах. Один купець курсистку полюбив, залицятися почав. Вона його відшила, гарбуза дала, як у ваших краях кажуть. Він роздратувався, прийшов із ножем. Спочатку кричав на неї, потім ударив. Зарізав, при свідках. Арештували його, каторга світила. Але купець же першої гільдії, при грошах. Почали крутити. Влаштували, наче арештували його помилково. А вбивав інший хтось. Свідків знайшли, які бачили, що під час убивства купець у трактирі пиячив. Потім знайшли тіло якогось безхатька, який під мостом у зашморг поліз. Сказали, що це він убив, а потім повісився. Мертвий сперечатися не стане, на мертвого що завгодно можна повісити. І всі ж знають, що брехня, а випустили купця. Він потім за два роки на Масляній із трійки випав і голову об лід проламав. Тиждень у лікарні полежав і помер. Покарав Господь. Хоч його не купиш.

— Ну, в мене таких історій теж вистачає. Але поїду я сам. Ви краще ось що... Можете довідатися про банкіра Нікіфорова таке: чи не замовляв він останнім часом музичних інструментів, нот, жіночого одягу.

— Та навряд чи. Жодної історії з жінками я про Нікіфорова не чув. Ось син його, Кіндратій, — той устрявав. Спочатку стрілявся з якимось офіцером за даму, потім, кажуть, десь на півдні закохався, вкрав у батька купу грошей, втекти хотів, але не склалося.

— То ви дізнайтеся, що я попросив.

— Дізнаюся, обов’язково дізнаюся! Це мені як свято буде, що справа є! Я ж, знаєте, Іване Карповичу, від нудьги ото, буває, на вулиці виходжу й годинами вештаюся. То послідкую за кимось, то щось підозріле перевірю. Кілька разів кишенькових злодіїв ловив, один раз грабіжників. А як уже заморюся, тоді повертаюся й пригоди ваші читаю. Так, ось вам чай.

Налив він чашку, поставив цукор і хліба житнього.

— Вибачайте, але булки білої немає.

— Та ну, я людина проста, все життя житній хліб їв, — заспокоїв його. І не те щоб чаю мені хотілося, але, щоб господаря вшанувати, пив.

Тут прийшов хтось.

— Це студент, кімнати винаймає, — пояснив Самсонов. — Ви не подумайте, це не через гроші. У мене пенсіон є, може, й небагато живу, а вже не бідую. Просто самотньо самому, а тут хоч якась жива людина, поговорити є з ким.

Я його добре розумів. Самому мені було самотньо, і все хотів побачити дівчат, але ніяк не міг до них добратися. Наче відштовхувало їх від мене. От зараз Анюту доводилося шукати. Заспокоїв себе тим, що на правильний слід ніби натрапив. Нікіфоровські пальці знати було у викраденні. Знайду, звільню і тоді вже поїду, бо в Одесі все готове було.

— А кого шукаєте, не розкажете? — спитав пошепки Самсонов, перед тим двері зачинивши.

— Жінку одну. Зникла безслідно. Жодної зачіпки немає. Окрім того, що свого часу Кіндратій Нікіфоров до неї залицявся. Хочу перевірити, чи не причетна родина ця, — сказав я правду.

— Дякую, Іване Карповичу, що відкрилися мені. Ви вже будьте спокійні, ніхто про це не дізнається! — запевнив Самсонов, — Вам переночувати є де? Як ні, то можете ось тут і прилягти, на ліжку. А я вже на підлозі, мені на підлозі ще краще, бо спина не болить.

— Ні, дякую, ще деякі справи є.

— Тоді дозвольте мені хоч мапу вам дати! — запропонував господар. Дістав із шафи. — Ось дивіться, ось дорога на Нарву, а ось тут убік треба брати й сюди їхати.

— Та там же тільки болота позначені! — здивувався я.

— Болота там і є. Болота й ліси, — кивнув Самсонов. — Візьмете мапу з собою?

— Та ні, мені досить раз глянути, щоб запам’ятати. Дякую вам, і прийміть від мене подяку. — Хотів рубль дати.

— Та ніколи! — Знову образився співрозмовник мій.

— Послухайте. Виходить, що всіляким негідникам я гроші даю, щоб вони розповіли, а хорошій людині заплатити не можу. Хіба правильно це? Думаю, що ні. Прийміть, будь ласка.

Старий рубль узяв, я чай допив і пішов. Справ особливих у мене не було, просто не хотілося обтяжувати служаку. Переночував у дешевенькому готелі. Поки йти туди, трохи поблукав, знову переконався, що не слідкують. У готелі перетягнув ліжко, під двері стілець підсунув, зброю перевірив і тільки потім спати ліг. А зранку рушив до того «Білого Єрусалиму». Візники спочатку їхати відмовлялися.

— Що ви, пане, не доїхати туди! — казали.

А потім один узявся.

— Тільки так, пане. Везтиму, поки везтиметься, а якщо вже зовсім багнюка почнеться, зупинюся, і далі вже пішки. Добре? — сказав візник.

— Домовилися, — кивнув я. Кінь у нього був добрий, колеса широкі, мусили довгенько проїхати. Нарвським шляхом рухалися швидко, а як повернули з нього, важче пішло. Полетіла з коліс багнюка, кінь важко дихати став. Але тягнув деякий час. Тільки коли в ліс заїхали, візник зупинився.

— Усе, дорогий ти мій, не поїду далі. Бачите, це ж не дорога, а болото якесь. Застрягнемо, хто нас у цих глухих краях витягне?

Попереду справді лежало море багна. Заплатив я, допоміг розвернути екіпаж, і поїхав