Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– А знаєте, – тепер вже Ірена ошкірилась нахабним осміхом, – я перепрошувати не буду!

Віренея розреготалась:

– Та й не треба! Олексу побачити ще хочеш? – додала трохи заспокоївшись. – Це не погроза. Я йому нічого робити не збираюсь, поки що. Але він може влізти у справу, з котрої до тебе вже не повернеться. А, якщо й повернеться, то вже монстром, від котрого сама жахнешся.

– Хіба не ви його таким зробити хотіли? – зло кинула їй дівчина.

– Е, ні! – хитнула та головою. – Сильним, владним – так. Але не монстром, що не знає меж. Навіть я рідко нахабнію, а він зноситиме всіх зі свого шляху.

В кущах раптом щось зашаруділо. Обидві обернулись на звук, але не встигли помітити нікого. Проте Віринея роздратовано пхикнула:

– Вже побігла докладати.

– Хто?

– Доманя Вірлянина.

– Хто?! – втупилась в неї Ірена.

– Домовичка. Ще не бачила? – окинула її здивованим поглядом жінка.

– Ні.

– За чим явилась?! – гнівний голос з гори стежини пролунав так зненацька, що навіть Віренея здригнулась.

– Я ж казала, – Віринея розпливлась ледь не радісною усмішкою. – Вітаю, люба! Як ся маєш?

– Головне, щоб не твоїми молитвами, – похмуро відрізала Вірляна, спускаючись до них. – Що ти тут забула?

– Я? – театральним жестом тицьнула в себе двоєдушниця. – Нічого. А от ви ризикуєте забути про декого й назавжди. Хіба в страшних снах вам з’являтиметься.

Цілителька стала навпроти тієї, заклавши руки за спину:

– Ти не дотягнешся до Олекси.

– А навіщо мені до нього тягнутись, як ми з ним вже про все домовились, – зухвало смикнула підборіддям Віринея. – От тільки результат вам може не сподобатись.

– Брешеш! – ледь не прошипіла Вірляна. – Олекса з тобою не домовлявся б! А, якби таке й сталось, то ти тут кола не нарізала б!

– Вірляно, любочко, – мало не медовим голосочком проворкотіла двоєдушниця, – я розумію, що ти й досі бісишся через те, що Олексочка не твоїм синочком став. Пробач, перехопила пальму першості я! – вона так повела бровою, наче тільки корону приміряла. – Так буває. Й з цим вже нічого не зробити. А от не дати йому стати чорним двоєдушником – ви обидві можете. Я на його тлі дійсно янголятком здаватимусь, повірте.

– До чого ти ведеш? – все більше хмурилась Вірляна.

– Він Поталенка прибрати хоче, щоб той полювати ось за цією красунею припинив, – кивнула та на Ірену. – Бо наступного разу не промахнеться.

– Що?! – Ірена втупилась в неї. – Не промахнеться?! – дівчина наблизилась до цілительки. – В мене стріляли?!

– А ви їй не розповіли? – наївно покліпала очима Віринея. – Яка досадонька. Так, моя мила! В тебе стріляли. Тому що, дехто зброю віддавати не захотів.

– В нього її нема! – відкарбувала Вірляна.

– Звісно, – мило всміхнулась двоєдушниця й перевела погляд на Ірену, – бо вона тепер в неї.

Дівчина позадкувала:

– Яка в мене зброя?!

– Віринея! – рикнула цілителька.

Але ту цим було вже не зупинити:

– Чорна зірка, котрою ти, – вона глянула на Вірляну, – її врятувала.

– Ти! – цілителька аж смикнулась до неї.

Але двоєдушниця відскочила:

– Не так швидко, любонько! Не я в неї стріляла, й не я наводила на їхній слід – самі взяли його. Я лиш випотрошила інформацію зі стрілка й знаю, що він не промазав, – вона глянула за спину цілительки на зблідлу дівчину. – Він ніколи не мазав. Й вона мала бути мертвою. А витягнути мертвого з того світу можна лиш Чорною зіркою.

– Вона не була мертвою, – обірвала її цілителька.

– Ще, – наголосила на цьому слові Віринея, – не була. Можливо. Але це вже не змінює суті. Чорна зірка в неї, хоча й трансформована, як я розумію.

– Чого ти хочеш? – голос Вірляни був відверто крижаним.

– Вбивши Поталенка, Олекса перехопить його силу. А ти знаєш, що буде, коли до його двох душ додасться ще й це, – двоєдушниця вже не посміхалась й говорила абсолютно серйозно. – Я для вас здаюсь злом. Поталенко – ще більшим. Уяви, ким стане Олекса. Одна душа в нього й так чорна. Такою ж стане й друга, але та, що вже чорна, стане непроглядною пітьмою. Й тоді, – вона знов глянула на Ірену, – вже ніяка живинка його не врятує.

– Й чим ти будеш краща, якщо отримаєш ту силу? – криво осміхнулась Вірляна. – Чи не так само зчорнієш остаточно?

– А я й не прошу ту силу, – ошелешила їх раптом двоєдушниця. – Мене й моя влаштовує. Я на відміну від деяких ще й мозком керуюсь – мені безлад не потрібен, щоб знов почалось Велике полювання. А не стане Поталенка – всі думатимуть, що сила його в мене, тож, слова ніхто не мовить поперек. Подумай, Вірляно, краще вже мене мати на чолі цієї милої компанії, ніж Петра, чи знавіснілого Олексу.

– І що ж ти пропонуєш?

– Нехай вона, – Віринея знов кивнула на Ірену, – її запечатає.

Дівчина завмерла, забувши й дихати. Мало того, що за останні дні її світ й так встав з ніг на голову, так він ще й без кінця перекидався через ту нещасну голову до запаморочення.

– А я при чому? – позадкувала вона.

– А ти непогані картини пишеш, моя мила. Саме в неї й закриєш, – ошелешила та її.

– Як?! – Ірена переводила зляканий погляд з Вірляни на двоєдушницю й назад.

Та, судячи з виразу обличчя цілительки, та була готова погодитись на пропозицію.

– Де гарантія, – нарешті заговорила та, – що як тільки дівчина звідси вийде – її не пристрелять, чи не викрадуть?

Віринея потягнулась до ланцюжка, що виднівся з-під вирізу костюма, й вилучила звідти кулон з червоним каменем, схожим на рубін:

– Укладемо угоду. Я залишу тобі свою життєву силу, а ти гарантуєш, що повернеш її мені, як тільки я поверну це дівчисько живим й неушкодженим.

– Не боїшся? – криво осміхнулась Вірляна.

– Ти можеш скільки завгодно мене ненавидіти, але угоди ти не порушуєш, і я це знаю, – спокійно розстебнула ланцюжок Віринея, ховаючи підвіс в руці. – То як? Домовимось?