Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

А тягуче відчуття наростало й тягнуло все сильніше й неприємніше. В якусь мить Ірена не витримала й розплющила очі. Краще б не робила цього… Довкола неї клубочились якісь бридкі примарні фігури землистого кольору з обличчями, що не в кожному жахастику побачиш. Коли одна з них різко наблизилась, ледь не дихнувши в обличчя, почувся окрик Вірляни:

– Я сказала: заплющ очі!

Щось вогнисте майнуло просто перед носом й Ірена миттю зімкнула повіки: краще б й не підіймала їх! Як тепер те розбачити?! Воно ж уві снах переслідуватиме. Кожної тіні тепер жахатиметься!

Тягнуче відчуття раптом посилилось разом зі слабкістю, що почала розповзатись всім тілом, змушуючи ноги тремтіти. Потім наче хто вирвав з неї щось, та так стрімко, що в очах спочатку спалахнув пекучий феєрверк, а після – потемніло…

– Давай, давай! – хтось злегка плескав її по щоках. – Отямлюйся, дівчинко. Вже все минулось.

Ірена ледве знайшла сили розплющити очі. Вона все ще була в печері, але вже не у воді – лежала на колінах Вірляни. Цілителька втомлено усміхалась:

– Все минулось, мила моя. Тепер вже все.

Дівчина нервово зглитнула:

– Що то було?

– Здебільшого лярви. Їх підселяють, щоб ті тягли з людей енергію й передавали своїм хазяям, – зітхнула жінка. – Знаєш скільки їх в людях сидить? Якби всіх повиколупувати – та люди б гори вернули!

– Й за що вони чіпляються? – спробувала звестись на лікті Ірена.

– За залежності – патологічні. Але можуть й насильно підселити, якщо сильно хто захоче це зробити. За таким й полюють здебільшого, бо через них страждають абсолютно невинні люди, та ще й діти, – Вірляна підвелась й подала їй руку. – Підіймайся. В тобі сили тепер достатньо.

Як не дивно, але Ірена дійсно почувалась ніби сповненою сил. Дівчина з легкістю скочила на ноги, ледь не загубивши рушника, в котрий була дбайливо вкутана. Швидко натягнувши одяг, вона зайчиком пострибала за цілителькою, що повела у зворотній шлях. Цього разу здалось, що вони подолали його набагато швидше.

В кімнаті Ірена не знала де себе подіти – енергія в ній просто вирувала! Не хотілось ні лежати, ні сидіти. Вірляна помітила її стан й усміхнулась:

– Йди повітрям подихай, бо тебе зараз розірве від відчуттів. Потім звикнеш. Тільки далі кам’яної межі не йди – там захисту нема.

Задоволена дівчина вискочила на двір. Ще ніколи вона не відчувала такої жаги життя. Ніколи не думала, що можна отримати задоволення від самого процесу дихання, але вона отримувала, наче повітря було окремим його видом! Ніби це не той звичний процес, про котрий навіть ніхто не замислюється зазвичай, поки з ним проблеми не починаються.

Навіть сонце, котре вона терпіти не могла через його палючість, зараз її не бісило. Навпаки, хотілось підставлятись під нього, ловлячи кожен промінь, чого вона ніколи не робила. Й стояти на місці не хотілось.

Окинувши поглядом кам’яну межу, що огороджувала місцину довкола будинку й трохи далі, рушила вздовж неї. Поки йшла, милуючись краєвидом полонини, що виднілась нижче, почула шерех крил й озирнулась: понад межею кружляв ворон. Величезний, чорний – він аж виблискував у світлі сонця. А його яскраво-бурштинове око прискіпливо стежило за нею.

Ірена завмерла. Птах був дуже схожим на того, що їй з’являвся посланцем від Олекси. Та й колір очей говорив про те, що це не звичний ворон. Вона роззирнулась довкола, шукаючи очима Олексу, але того не було видно, і в її душу почав заповзати страх: що як з ним щось сталось й ворон тут саме через це? Занервувавши, дівчина вирішила бігти за Вірляною, та раптом за спиною почувся знайомий до справжнього болю голос:

– Ну, куди ж ти так поспішаєш? А поговорити?

Нервово смикнувшись, Ірена озирнулась: зухвало посміхаючись поза межею стояла Віренея. У чорному костюмі, що щільно обтискував її виточену фігуру, з яскраво-червоною помадою на губах, довгим чорним, мов воронове крило волоссям, що виблискувало не менше того ворона на сонці, й не менш чорними очима вона здавалась вишукано-нахабною.

– Та-а-к, – ошкірилась жінка, – це не його ворон був. Невеличка ілюзія. Дивлюсь, ти добряче перейнялась Олексочкою.

– Вам до цього яке діло? – огризнулась дівчина.

– Ну, дівчинко, – поморщила та носа, глузливо посміхаючись, – не варто сваритись з жінкою, що є матір’ю твого чоловіка.

– Він мені не чоловік, а вас важко назвати матір’ю!

– Не в тому сенсі чоловік, але то вже деталі, – пирхнула та поблажливо. – Та те, що народила його я – вже не скасувати.

– Це все? – Ірена скреготнула зубами, згадуючи й розповідь Олекси про його милу матінку, й свої власні з нею зустрічі.

– Ні, – ошкірилась жінка, демонструючи білосніжну хижу посмішку. – Я за допомогою прийшла.

– Що?! – дівчина аж закашлялась, похлинувшись повітрям. – Я, може, й ідіотка, але не настільки, щоб повірити.

– Знаю. Тому, я просто викладу суть ситуації, а ти вже сама вирішуй: вірити мені, чи втратити його? – Віринея саркастично смикнула кутиком рота.

– Ну, це вже занадто! – Ірена стиснула кулаки й рвучко повернулась, щоб піти.

– Я не можу тут тобі зашкодити й, навіть, щоб поговорити, мені доводиться докладати немало зусиль, аби ти бачила й чула мене. Ти ж знаєш, де Олекса? – кинула їй в спину жінка.

– Я не збираюсь з вами розмовляти, – гнівно процідила дівчина, не обертаючись.

– Не розмовляй, – хмикнула та, – але послухати ж можеш. Від твого рішення залежатиме доля Олекси. Й не тільки його.

– Ви мене шантажувати зібрались?! – рикнула Ірена, рвучко розвернувшись. – Годі! Я не лялька, щоб мене за ниточки смикати!

– Мила моя! Я не збираюсь завіряти тебе в тому, що жити-спати-їсти не можу, як хочу вам щастя, – Віренея дивилась на неї з відверто зверхнім виразом. – На тебе мені взагалі начхати. Так, хотіла прибрати зі шляху, аби під ногами не плуталась та не заважала моїм планам. Та завдяки тобі всі мої плани полетіли шкереберть, і я маю тепер ще й тебе враховувати.