Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Йовіла тільки цокнула язиком. 

 – Дурниці. Єдина, хто поки що ходила на побачення – це Акулина, а з нею, як бачиш, все в порядку. Я впевнена, що вбивця послуговується у своїй логіці зовсім не симпатіями його високості. 

Яр похитав головою. Іноді його сестра була надто розумною – і іноді це зовсім не йшло їй на користь. 

 – Я не жартую, коли говорю, що це небезпечно. Ти ж навіть захистити себе не можеш, – розпачливо сказав він. 

 – Ти можеш мене захистити. І Вітан. І Амелія. А ще в мене є це, – Йовіла дістала з халата дзеркальце. З тієї розмови з артефактором вона дуже уважно слідкувала за тим, щоб люстерко було з нею постійно – вона й гадки не мала, коли доведеться ним скористатися. 

 – О, а я вже й забув за нього, – здивовано проказав Яр, схиляючи голову. – Не те, щоб це був абсолютний захист, але вже краще, ніж нічого. Ходімо. 

Він повів її нагору звивистими сходами, що крутилися так тісно, що, піднімаючись нагору, Йовіла постійно бачила Ярове лице; і зрештою в неї ледь не закрутилася голова. Коли Йовіла вже вирішила, що ось зараз її точно занудить, вона нарешті побачила попереду світло. 

Звідки – неясно; на вулиці все ще стояла ніч – саме та найтемніша передсвітанкова година. Але щойно Йовіла прослизнула крізь такі самі непримітні дверцята нагору, вона враз зрозуміла. Світився сам сад – переливався десятками кольорів, відтінками білого, молочного і блакитного; всі квіти у ньому точно були чарівними, і тепер Йовіла розуміла, чому за ними доглядав саме Яр. 

 – Як гарно… – захоплено сказала вона, ступаючи кілька кроків вперед. Зблизька рослини здавалися тільки красивішими – з пелюстками, наповненими росою і тяжкими бутонами, що тягли стебла до землі. Але як відшукати серед цих сотень чарівних квіток одну, саме ту, що їй і потрібна? 

Йовіла не встигла навіть подумати про це як слід, коли помітила попереду якийсь неприродний блиск. Змигнуло щось червоне, навіть багряне, і Йовіла кинулася туди. У самому центрі саду, на маленькому острівку імлистої трави лежала квітка. Малесенький, навіть непоказний бутон троянди, сплетений наче із чистої магії. Йовіла боялася, що коли вона торкнеться його рукою, він розвіється, як нічний сон. 

  – Це воно? – тихо запитала вона, почувши позаду повільні кроки Яра. 

 – Я думаю, так, – відізвався він, але чомусь звучав наче трохи здивовано. Йовіла розуміла його; коли вона думала про квітку, яку міг би піднести їй принц, їй уявлялися пишні лілії, претензійні гортензії чи королівські кали, але не малесенький бутон дикої троянди, що ще навіть не розпустився. 

Це було надто просто, надто непоказно, не по-королівськи. Ця троянда була зовсім як ті, що вони із Вітаном бачили у тому гаю, коли говорили. 

 – Звідки Ерік дістав цю квітку? – запитала Йовіла, затримавши подих, вражена раптовою здогадкою. 

 – Ну точно не сам робив. Це, певно, Вітан, або ж котрийсь із його аспірантів. Але скоріш за все він сам – тим нещасним він не довіряє самостійно і рунічну основу написати. 

Йовіла не стала запитувати. 

Натомість вона повільно провела кінчиком пальця по стеблу квітки. Вона виглядала зовсім живою – наче не лежала зрізана на траві, а росла і буяла десь у кущах. І виявилася цілком матеріальною: вона ледь не вколола палець об гострий шип. 

 – Бери вже, не можемо ж тут всю ніч стояти, – протягнув за спиною Яр, як капризне дитя. Йовіла тільки шикнула; вона хотіла насолодитися моментом. 

Вона вже зрозуміла, що Вітан зробив цю квітку для неї. Так, це був подарунок від принца і фактично перепустка на побачення із ним, але це був дар, вічний дар, від придворного артефактора. Йовіла це цінувала. 

 – Це артефакт? – запитала вона, нарешті обхоплюючи стебло пальцями. 

 – Ага, – Яр нахилився над її плечем і уважно вдивився у пуп’янок. – Ну, ця штука точно ніколи не зав’яне і завжди буде чудово пахнути. Здається, вона може щось іще – не розберу у такій темряві. 

Йовіла кивнула. Вона піднялася з колін і разом з Яром покинула королівську оранжереї на найвищій палацовій вежі. Дорогу до гуртожитку їй освітлювала маленька дика троянда. 

***

Йовіла прокинулася вже по обіді, коли майже усі учасниці відбору розбрелися, хто куди. Акулини у гуртожитку також не було – певно, вона все ще шукала свій артефакт десь у закапелках бібліотеки. Сама ж Йовіла змогла знайти сили тільки на те, щоб піднятися з ліжка і покликати дзвіночком стару Божену, аби та принесла їй кави та якийсь обід. 

Весь день Йовіла витратила на те, щоб познаходити артефакти учасниць, які ще лишилися. Вона намагалася не визнавати цього собі навіть подумки, але все ж майже весь час очі її були прикуті не до загадок, а до пустих коридорів, де з-за кута у будь-яку мить міг вийти Вітан. Тепер вона хотіла поговорити з ним навіть сильніше, ніж раніше. Тоді нею рухав тільки інтерес до справи, а тепер вона все думала: а що він думає? А як він живе? Хто його друзі, чому він став артефактором? 

І Йовіла вже знала відповідь на деякі із цих запитань: все ж були певні переваги у роботі в журналістиці та постійному збиранні пліток. Але було щось зовсім інше у тому, щоб почути, як він вчився в академії, з ким дружив, де працював від нього самого.