Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

У таких самих пошуках Йовіла провела і наступний, останній день перед випробуванням. Відрізнявся він тільки тим, що ще троє дівчат знайшли свої артефакти – давні прикраси прямо з королівської скрабниці. Йовілі не потрібно було бути знавцем старовини, щоб зрозуміти, що ці речі вартували чимало. Поки що її троянда – непоказна, нехай і пахуча – здавалася найбіднішим даром (над нею вишукано і тонко посміялася навіть герцогиня Канська, яка свій ланцюжок запхала подалі в комод і більше нікому не показувала). Втім, Йовіла знала краще, до чого цей подарунок може її привести, тож не зважала. І, на диво, квітка, створена Вітаном, і справді чимало для неї значила. 

А ось самого артефактора їй зустріти так і не вдалося – наче він зачаївся і чи то не хотів, чи то боявся показуватися їй на очі. Амелія поглядала на неї дивно; вона знала, що Йовіла знає, що вона знає, і сама Йовіла все намагалася підійти і поговорити, проте час жодного разу не був вдалий.
І біля Амелії кожного разу крутилася Селестія, що теж не допомагало справі. А північна воячка, здавалося, вже не була така вже й незадоволена цим: зрештою вона таки потеплішала до нещасної Селестії і все щебетала з нею про щось, наче навіть тримаючись за руки під столом. Йовіла у це не влазила – їй вистачало власної драми (чи й не було там ніякої драми? вона ще сама не визначилася) із Вітаном. 

Зрештою, ранок випробування настав швидше, ніж Йовіла очікувала. Збиралися всі наречені знову, як на парад – наче хоч якась із них справді мріяла вразити принца своїми стрічками і завитками волосся. Сама Йовіла теж не вдягалася аби як – дістала свою найновішу сукню, хай та вже була й немодного, надто обтислого знизу крою. Волосся лишила, як є, і все думала про те, як примостити троянду – чи то запхати у волосся, чи то причепити до складок на ліфі? Але зрештою вона здалася і просто понесла її у руках, заздрісно поглядаючи на дівиць, які повдягали свої прикраси. 

Втім, раділи далеко не всі. Попри те, що загадки були створені наче спеціально так, щоб їх можна було розгадати за кілька хвилин, знайшли свої артефакти тільки тринадцять дівиць, і це разом із Йовілою. Інші ж дивилися на щасливиць вовком і крутили волосся тільки завзятіше – тепер прихильність Еріка була їхнім єдиним шансом залишитися на відборі. 

Та Йовіла не стала би сподіватися на таку милість надто сильно. Сама вона дуже сумнівалася у тому, що Ерік хоча би пам’ятає дівчат, кожна з яких могла би стати його дружиною, в лице – що вже говорити про імена. Про глибший рівень пізнання Йовіла навіть не думала. 

Акулина поряд із нею ще раз поправила кінчиками пальців елегантний обруч на голові, що дуже нагадував маленьку корону, і посміхнулася Йовілі. Та вичавила зубастий вишкір у відповідь і знову кинула швидкий погляд у дзеркало. Виглядала вона справді незле, не соромно й принцові показуватися – навіть на тлі інших дівчат, вбраних у найдорожчі шовки і мережива. 

За нареченими знову прийшов камердинер – Йовілі стало навіть незручно, що вона досі не знає його імені – а вони ж із ним бачилися частіше, аніж із власним женихом! Чоловік у позолоченій камізельці статечно і, як завжди, мовчки, повів їх гайочком, а потім і широкими, вкритими дорогоцінними і не дуже металами коридорами палацу. 

У південній залі, до якої Йовіла вже майже звикла, на них, звісно ж, вже чекали. Знаті зібралося хіба трохи менше, ніж на попереднє випробування – та й те лише через те, що година панувала дообідня, і половина титулованих дам ще бачила свій десятий сон. 

А ось королева та Вітан сиділи бадьорі, як наче чекали цієї хвилини все своє життя. Принца із ними не було. Помітила це не тільки Йовіла, але й інші наречені, які почали перешіптуватися – так тихо, що слова було чути і у протилежному куточку зали. 

Панна Орс вийшла з натовпу придворних, як королівський фрегат, що заходить у гавань – повільно і поважно. Всі погляди зосередилися на ній, і перешіптування зупинилися самі собою. 

 – Вітаю вас, любі наречені, на третьому випробування за руку його високості. Як бачите, принца сьогодні з нами немає – справи державні, на жаль, затримали його сильніше, ніж ми усі сподівалися. Але країна, звісно, передусім. 

За спиною Йовіли почулося кілька невпевнених мугиків від наречених. Королева Асторія сиділа перед ними з таким лицем, що жодна з дівиць не сумнівалася – принцу у всьому його житті не довіряли поставити і королівську печатку під указом про меню на обід. 

 – Але пан артефактор, на щастя, погодився допомогти натомість – а з ним ви вже також знайомі, тож, впевнена, будете раді його присутності. До того ж саме він ховав більшість артефактів, які ви, не сумніваюся, знайшли. 

Якщо панна Орс і очікувала якоїсь реакції, вона її не дочекалася. Дівчата стояли тихенько, як мишки, і виструнчилися, як солдати в гвардії її величності. 

 – Що ж, тоді не будемо затягувати цю справу і далі… Прошу, представляйте свої артефакти. 

Цього разу ніхто не оголошував їхні імена по черзі; дівчата самі мали вийти до королеви і Вітана у якомусь випадковому порядку і розповісти про те, що ж їм вдалося відшукати у стінах палацу. 

Першою, що нікого й не здивувало, вийшла Аніт Канська. 

 – Доброго дня, ваше величносте. Вітаю, пане артефакторе. Мені, звісно ж, вдалося знайти прикрасу, яку залишив для мене принц – поряд із портретом Фрідріка Нещасного. Я здогадалася у перший ж день, – Аніт особливо виділила слова “звісно ж”, як наче не існувало такого варіанту подій, де вона не могла би впоратися із завданням. І, можливо, так і боло – зрештою, загадка в неї була досить проста.