Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Навдивовижу метушився царський двір, обрадівши рішенню Переяславської ради. Хвалив на всю губу Богдана Хмеля і похмелят, жалував їм щедрі дари, а потай паплюжив і подавав іншим надію на гетьманство, дворянство, боярство і воєводство. До існуючих Посольського, Розбійного, Пушкарського, Збройно-Бронного, Стрілецького та інших приказів почалося спішне створення ще одного — Малорусійського, хоч удалося те зробити царським опричникам Скуратовим значно пізніше, як і призначити воєвод на українські землі та вписати посполитів-селян в чорнопосошних, бо приєднання те загорілося обуром «огульно-повшехним цалего люду»!..

За принципом «діли і володій!» не лише Богдан-Зиновій одержав від батюшки-царя грамоти на булаву і на вічне володіння йому і потомству до десятка міст і околів, а й генеральні: Богданович-3арудний, брати Золотаренки, Оникієнко, Лісницький, Кіндрат Носач, Жданович, брати Виговські, хоч і приховано від рядового збуйного поспольства та козаків. Дійшло навіть до того, що окремі старшини почали «чолобитничати», просити один з-перед одного, прив'язуючись до положень-станів «царських хлопів-клевретів» і мерзотно віддаляючись від свого природно-рідного поспольства. З'явилася і нова поговірка. Замість «з ким хан, той і пан», говорилося: «чим маєтніший Іван, тим більший він пан». Маєстатність ставала карою Божою для всієї людності, хоч в Україні опорядковано вводилася гетьманщина з виборностями, школами, магістратами-ратушами під зверхністю полковників і духовенства.

Однак цар і його камарилья не в усьому почували себе вдоволеними, бо не лише духовенство не присягнуло їм, а й «войськові чільці»: Косов і Тризна, Богун вінницький, Дорошенко, Іван Нечай, Сомко, вся січова старшина, обозні, сотники, писарі на чолі з Виговським. Найжахливішим було те, що оті порядки довводилися та закріплювалися, стихійно впроваджуючись, і на всій Слобідській Україні, і білгородський боярин-воевода Ромодановський забив тривогу: фактично він став напів-воєводою в помежжі Гетьманщини, котра для захисту від ногаїв начинила його воєводство гетьмановими пільговими сотнями, про які не можна було й говорити, боячись ослухатись царя, котрий надавав їм оті пільги. Створювалося неясне становище і в Орельщині, Курщині, Вороніжчині, Дебрянщині, південно-західній Смоленщині з отими сотнями та козацькими полками під проводом наказного гетьмана Івана Золотаренка.

Найнебезпечнішими для «Божою милістю» царя і його опричних скуратовців були все-таки Богун вінницький, що в смертельних боях боронив від ошалілих ляхів Брацлавщину з осідком у Пальнику і Умані, та січовик Сірко, який був тепер неймовірно престижним і на Січі, і на Слобожанщині як «неприсяжець», тим більше що здоров'я гетьмана, не дивлячись на догляд Ганни Золотаренківни, катастрофічно погіршувалося, а другий син-підліток, наступник його Юрась, дотримувався прозахідної орієнтації, будучи під впливом духівника — протоієрея Чигиринського собору Йосипа Тукальського-Нелюбовича.

Тому-то інтереси царату збігалися тепер із гетьмансько-старшинськими, і цар, задовольняючи їх, послав стрільців під оруду полковників ніжинського і чернігівського Василя та Івана Золотаренків у Смоленщину проти Радзивілла, не так для звільнення смоленських русинів, як для можливого приєднання і задоволення столітньої похоті до розширення московського царства під гаслом помочі «православним єдиновірцям».

Тішився (аж дуже) «Божою милістю» цар: ті стрільці, які були байдужі до ідеї звільнення, майже не мали втрат, а натомість козаки, кладучи життя в тяжких, смертельних боях, розбивши когорти Радзивілла, звільнили майже всю Смоленщину, Вязьму, Дорогобуж, Полоцьк, Рославль, Мстиславль, Могилів, Гомель, Новобихів, Пропойськ, Шклов, а полковник Іван Нечай, гетьманів зять і єретик-неприсяжець, переможно досяг аж Кукенойса як заповітної мрії царського двору про вихід новоімперії до Балтики. Та з радощами до царя прийшло і розчарування, бо козацькі полковники, почувши, що їх вікторії цар приписує собі, раптом спинилися. Івана Нечая нагло покликали назад, а воєводі-князеві Прозоровському, як хлопчиськові, заборонили палити, грабувати і нищити села і міста православних...

Отоді на Москві й дійшли висновку, що і наказний Золотаренко та його брат, і Нечай, та й сам гетьман їм, московитам, небезпечні, а тому добре було б, коли б їх швидше прийняв Всевишній у свої чертоги, хоч про те і не мовилося в подячному молебні, виголошеному у храмі Василія Блаженного патріархом Никоном. В останнього по-своєму горів зуб на козаків, як і на духовників України...

Значна частина українського поспольства, що була донедавна за приєднання-прилучення до «вспольвизвольця»-одновірця, а найпаче старшини, переглянула свої прагнення і пожадання, розділившись на чотири табори: незалежний, протурецько-татарський, пропольський і промосковський. Що меншало московських прибічників в Україні, то більшали «жалування» і «пільги» колабораціоністам-старшинам, особливо в Слобідській Україні, на лихо Ромодановському і іншим воєводам «в помежжях», бо пільги збільшували число збіглих від них чорносошців, служивих та «іних людішек».

В першому таборі, звичайно, була вся січова людність, а з нею і її старшини. Сірко, живучи тепер у Капулівці рядовичем-полковником на урльопі, через Гната Турлюна, Лавра Гука, Нестора Мороза, Івана Стягайла, Левка Конограя-Чорноморця, обох Барабашів та самих Гомона і Лиська, що приїжджали куштувати і смакувати тернівку, полинівку і медівку, черпав, як із джерела, всілякі відомості зі світу, а відтак не відривався від життя свого народу та від інтриг, підступів сусідських держав, бо дійшло до того, що Січ отримувала «пожалування за промисли» і від царя, і від хана та султана, і від польського короля, часом одноразово. Не лише «пожалування» мала, а й «обнадіяння», хоч і вела себе по можливості незалежно і навіть своєвільно.

На перевиборній січовій раді по Великодніх святах, після тимчасового кешування добитчика Левка Лиська, козацтво знову обрало кошовим Павла Гомона, бо запрошений на кошового Сірко, передавиш через депутатців відмову і подяку за «жичливу бачность», порадив їм саме Гомона, як поміркованого і обачного. Звичайно, на виборах Гомон і інші мусіли запевнити нижнє, середнє і верхнє січове товариство, що не будуть піддаватися ні королеві, ні цареві, ні ханові та султанові, і найактивнішими в отих вимогах були донські січовики-гості, всілякі «збіглі» та слобожани, що користувалися правом нарівні із рештою товариства. Січ стояла за незалежність і волостей, і козацтва та духовенства, і Коша та всіх, до нього приналежних обводів.

Сірка печалили не лише оті «пожалування» чотирьох сусідів, не тільки безрезультатні пошуки Настки, хвороба гетьмана і жертви у Богунових з поляками, а Нечаєвих і золотаренківських — із рейтарами і драбантами в баталіях, а й раптовий похорон вітчима Корнія Слимаченка, який помер, сидячи за столом з відкушеним пиріжком