Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

у руці. А все ж найдошкульнішим і найболючішим було повідомлення Гната Турлюна, Лавра Гука, братів Максима та Нестора, які повернулися ні з чим з орди, з ногаїв, з Валуйок та аж із Дербента. Не знайшли вони, хоч як намагалися, і сліду Настки. Лавро Гук аж у Кафі розвідував — і марно. Нічого не вдалося дізнатися і від взятого в полон ширінського князя Колемберта-Гази в Кодаці, як і від купців із Кизикермена, Джанкермена, Ісламкермена та Караванкермена.

Сірко подумки допускав, що Настка або покінчила з собою, або її було вбито при полоненні. Мало вірив він і в обіцяну поміч донського отамана Ониська Воропая та його побратима Тодося Пожака, хоч і знав їх ще з часів Азовського сидіння, і зовсім не вірив бахчисарайському Сефер-Казі, який обіцяв гетьмановому послові Савченкові віднайти Сіркову сестру і повернути додому.

Він би, може, і вгамував отой біль, так мозолила звідкись принесена на Січ чутка, що Настка жива й здорова, а продав її в ясир якийсь козак, але годі було добрати, звідки взялася та чутка і хто був той козак, та й важко було повірити, що якийсь козак міг те вчинити, хоч би й був аж харцизякою чи неабияким підступцем.

Крім багатошарового горя, яке лягало на його неспокійну і наболілу душу, було в житті його й те, що діяло цілюще. Адже чув матір Домну, батька Дмитра і мачуху Мотрю, односельців-капулівчан, братів Максима і Нестора; був не лише знаний, а й знакомитий в Коші, а молоді Велес і Шайтан, то по черзі, то разом носячи його по полю, розвіювали оті нашарування по вітру. Гул і гомін працьовитих сіл вдень і натомлено-приспана їх тиша вночі на всіх обводах Запорогів діяли на нього бальзамно. А ходіння з батьком коло бджіл, сидіння перед їх пнями були насправді лікувальними, обворожливими, зачаровуючими.

Однак навіть ця ідилія не могла заспокоїти Сірка. Обдумуючи на дозвіллі привнесені чутками чи розповідями очевидців події, він щораз виразніше уявляв собі становище, яке склалося в Україні, і приходив до парадоксального, близького до відчаю висновку: і Іван Богун вінницький, і Гаркуша та Небаба, і Глух та Дорошенко, і Золотаренки, Нечай та інші на Литві, і навіть Січ та духовенство, смертельно і безперервно б'ючись із ляхами, татарами та литвинами, водночас невільно допомагали цареві й боярам, ослаблюючи себе й противників.

І отой парадокс, як не прикро, обіцяв подальшу і тяжку залежність його рідної землі і нещасного люду від нового сюзерена, а війни Польщі зі Швецією та Туреччини з коаліцією за Кріт були також непрямою поміччю царству. І виходу з того рокованого становища Сірко не бачив хоча б тому, що гетьман та його генеральні уже, як видно, не зможуть відступитися від свого лакизно-панівного становища, хоч у майбутньому не лише втратять маєтності та однодумців, а й набудуть собі одновірного ворога, який може піти на спілку і з ляхами, і з турками, і з татарами, як лиш забачить власну хісну вигоду, а козацьку слабість. Печалили його і здоров'я гетьмана та його наївна гра з царем Олексієм.

«Так-так, пішли ж і цар, і бояри та воєводи у спілку з ненависною їм Портою,— згадував він роздумливо,— коли і січові, і донські козаки, не благословенні ними, захопили в тяжких боях Азак і п'ять років стояли там оружно, мов скеля, мов більмо в царському та султанському оці! А все-таки залишення нами тоді твердині Азака було непоправною помилкою. Не було в нас кому мислити по-державному,— зробив вислід Сірко.— Кошовий і гетьман Півторакожуха були немічні у цьому...»

«Адже побратима Івана Разю,— боляче згадував він,— за те, що лише посмів подумати та припустити єднання всіх козаків від Яїку, Тереку, Тамані до Подніпров'я в одну державу, царята підступно викрали і несамовито скарали колесуванням і четвертуванням воднораз, як останнього волоцюгу й убивцю!.. Чим далі,— приходить до висновку,— будуть козаки-вільночинці один від другого, тим легше буде їх поставити в залежу цареві і його опричникам, як основу „живота“ царства!..»

В отому розбурханому морі горя, відчаю, побоїщ, смертей на ближніх і дальніх обводах рідної землі, в отому уясненні і утямленні становища і лицедійств недосконалого аж до злочинів світу, поряд із згадками неодноразових розмов з батьком, вітчимом, полковником Дзиковським, його Явдохою, старшими і знатнішими січовиками, поряд з універсалами Богдана-Зиновія, а насправді Виговського, в пам'яті виринала постать отця Михая Гунашевського і зміст його листа з порадою «віддячитись». Але Сірко не допускав і думки про присягу цареві та боярам, які в його свідомості були тільки «розбійниками з великого шляху»... Взагалі, йому всяка присяга чужинцям була жаскою...

По поминках вітчима, у жалобі за Насткою, у журбі за дружиною, дітьми, домом та побратимами, по Різдвяних, Водохрещних, Трьохсвятних, Сорокосвятних, Благовіщенних святах у Капулівку прийшла весна. Горе люду і краю набігало, як розбурхані хвилі на берег ріки в повінь, нашаровувалося, повнило душі до схлипу і відчаю.

Орав і копав, сіяв і саджав, полов і проривав, жав і косив, сушив і молотив, рибалив і ходив за бджолами, об'їжджав диких неуків — щойно вихолощених Велеса і Шайтана, вишколював їх, а жив подумки то в гризні й суперечці з гетьманом та його оточенням, то в гризоті зі шляхтою і боярами, але неодмінно — в усталеній приязні з Богуном вінницьким, зі старим Тимошем Разею та ойротськими тайшами, його спільниками, із січовиками Гомоном, Барабашем, Лиськом, Вергуном та іншими.

Не згадував лише Іванця Брюха — через образу від отієї підступної борні на січовищі. Ночами Сірко часто не міг заснути від болю, що досі не розшукав сестри, особливо ловлячи докір в очах батька Дмитра і Ївги. Мучило й те, що не змогли козацькі чільці, а між ними і він особисто, поклавши стільки жертв, домогтися чогось більшого, аніж отого рокованого приєднання... Взагалі, цілий рік він гризся невідступно тільки тим, що б не робив і про що б не думав. Не міг відірватися від навколишнього, як і від себе самого, бо все воно було його невід'ємністю, його суттю! А згадка