Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Білий папірець доповідної — голові ради директорів, жовту копію — в архів, рожеву копію — собі. Ніхто не скаже, що він не попереджав. 

Зараз у його папці лежав дводюймовий зчеплений стосик рожевих папірців за найостанніший період. Відчуваючи себе старим божеством, яке схиляється над хмарами Армагеддону і гримить: «Хіба я не казав? Хіба я не застерігав? Хіба ви слухали? А тепер слухати пізно!» — він вдався до тону терпіння-через-силу: 

— Я м’ю шість ремонтних бригад. Ще м’нулого тижня їх було вісім. Я направляв вам д’повідну на цю тему, отут у мене копія: нам треба вісімнадцять бригад. При цьому половину хл’пців необхідно навчати без відриву від роботи. Бо часу на навчальні курси в нас нема. К’лись ми мали «ходячі вежі», щоб возити запчастини до місць ремонту, а тепер у нас н’віть на це нема людей... 

— Гаразд, потрібен час, ми зрозуміли, — урвав його Зеленм’яс. — Скільки часу знадобиться, щоб ви... винайняли людей і запустили ці «ходячі вежі», і... 

— Ви змусили мене звільнити багатьох майстрів, — сказав Поні. 

— Ми їх не звільняли. Ми їх відпускали, — заперечив Злотний. 

— Ми... оптимізовували витрати, — додав Зеленм’яс. 

— Схоже, вам це вдалося, шефе, — зауважив Поні. 

З однієї кишені він дістав огризок олівця, а з іншого — розтріпаного записника. 

— Отже, п’нове, нам треба зробити справу швидко, дешево чи добре? — спитав він. — За наших умов я можу запропонувати тільки щось одне.  

— Як швидко ми можемо добитися того, щоб «Великий шлях» запрацював без аварій? — запитав Зеленм’яс; Злотний відкинувся в кріслі й заплющив очі.  

Поні, лише ворушачи губами, проглянув стовпчики цифр. 

— Що ж, гадаю, якщо всі бачитимуть, що ми тяжко працюємо, то дев’ять місяців нестабільної роботи не будуть... — почав пан Крадько. 

— Дев’ять місяців повної зупинки, — сказав пан Поні. 

— Не будьте дурнем, чоловіче! 

— Я не дурень, шефе, дякую, — гостро сказав Поні. — Я мушу знайти й навчити нових майстрів, бо багато хто зі звільнених не п’вернуться, що б я їм не обіцяв. Якщо ми зачинимо вежі, я можу послати на ремонт семаграфістів; вони хоч би знають обладнання. Якщо нам не д’ведеться тягати і встановлювати «ходячі вежі», ми зможемо виконати більше робіт за той самий час. Почати все з нуля. Зрештою, ці вежі ще збудовані були не ідеально. Любесерце й уявити не міг такого потоку повідомлень. Дев’ять місяців повного відключення, панове.  

Він хотів сказати, ох, як він хотів це сказати: «Майстри. Та чи знаєте ви, що означає це слово? Це означає людей з гордістю, людей, які кажуть “досить” і звільняються, якщо їх змушують виконувати роботу абияк і поспіхом, і неважливо, скільки грошей їм за це пропонують. І тому я повинен зараз винаймати на місце “майстрів” тих, хто ледь дотягує до посади прибиральника в майстерні. Але вам усе одно, бо якщо людина має сім років навчання у підмайстрах, але не протирає цілий день задом крісло, то для вас вона не краща за якого-небудь покидька, котрому не можна довірити навіть забити цвях». 

Він не сказав цього вголос, бо хоча літня людина, ймовірно, має куди менше майбутнього, ніж людина років двадцяти, вона куди більше про це майбутнє турбується... 

— Більше нічого ви зробити не можете? — запитав Крадько. 

— Пане Крадько, якщо я вкладуся в дев’ять місяців, це вже буде успіхом, — відповів Поні, знову зосереджуючись на розмові. — Якщо ви не хочете повністю зупиняти «Шлях», я, можливо, впорався б за півтора року — якби мені вдалося знайти достатньо людей, а ви були б готові витратити достатньо грошей. Але все одно щодня доведеться робити перерви в передачі повідомлень. Це буде біг на одній нозі, шефе. 

— За дев’ять місяців той фон Губперук нас просто розтопче! — вигукнув Зеленм’яс. 

— Дуже шкода, шефе. 

— І скільки ж це коштуватиме? — сонно, не розплющуючи очей, спитав Злотний. 

— Так чи інакше, пане, я гадаю, близько двохсот тисяч, — відповів Поні.  

— Це просто смішно! Ми менше заплатили за весь «Шлях»! — вибухнув Зеленм’яс. 

— Так, шефе. Але бачте, шефе, техобсл’говування потрібно проводити весь час. Вежі зношені майже до межі. Минулого сектобера був той потужний буревій, плюс ті проблеми в Убервальді. Мені не вистачає людей. Якщо не проводити техобсл’говування, маленький дефект скоро стане великим. Я надсилав вам, панове, багато доповідних. А ви двічі скорочували мій бюджет. Мушу сказати, мої хлопці і так робили дива з... 

— Пане Поні, — неголосно сказав Злотний, — гадаю, тут розгортається світоглядний конфлікт. Чи не могли б ви, якщо ваша ласка, пройти до мого кабінету? Ігор зробить вам чаю. Дуже вам дякую.  

Коли Поні вийшов, Зеленм’яс сказав: 

— Знаєте, що найбільше зараз мене непокоїть? 

— Розкажіть же, — попрохав Злотний, складаючи руки на своїй дорогущій жилетці. 

— Відсутність тут пана Підступпа. 

— Він попросив вибачення. Сказав, що має важливі справи, — повідомив Злотний. 

— Ми — його найбільші клієнти! Які ще справи можуть бути важливішими за наші? Ні, його немає тут, бо він бажає бути деінде! Триклятий старезний мертвяк проблеми нюхом чує, і його ніколи немає там, де справи йдуть кепсько. Підступп завжди лишається весь у білому й пахне трояндами! 

— Принаймні це приємніше за його традиційний запах формальдегіду, — зауважив Злотний. — Не панікуйте, панове. 

— Та хтось уже панікує, — заявив Крадько. — Ще скажіть мені, що пожежа на Поштамті була випадковою! Невже? Далі, а що сталося з бідним старим Товстунчиком Ґедзем? 

— Спокійно, друзі, спокійно, — промовив Злотний.  

«Вони всього лише банкіри, — подумав він. — Не хижаки, а стерв’ятники. Не мають жодної уяви». 

Він дочекався, доки вони дещо заспокоїлися й почали дивитися на нього тим дивним і досить лячним поглядом, яким багаті люди дивляться тоді, коли підозрюють, що можуть збіднішати. 

— Я очікував чогось подібного, — сказав він. — Ветінарі хоче розорити нас, от і все.  

— Хаббаре, ви ж знаєте, що якщо «Шлях» припинить роботу, у нас будуть великі проблеми, — сказав Мускат. — Дехто з нас має... борги, які потрібно обслуговувати. Якщо «Шлях» зупиниться назавжди, люди почнуть... ставити питання.  

«Ох уже ці паузи, — подумав Злотний. — “Розтрата” — таке важке слово».  

— Багатьом з нас доводиться тяжко працювати, щоб накопичити кошти, — зауважив Крадько. 

«Авжеж, для тебе має бути непростим фокусом — дивитися своїм клієнтам у вічі», — подумав Злотний. Вголос він сказав: 

— Думаю, нам доведеться заплатити, панове. Думаю, ми так і зробимо. 

— Двісті тисяч? — вигукнув Зеленм’яс. — І як ви думаєте, де ми візьмемо таку суму? 

— У вас вони вже є, — промурмотів Злотний. 

— А це що має означати, якщо ваша ласка? — дещо аж надто щиро обурився Зеленм’яс. 

— Нещасний Кріспін заходив до мене в ніч перед тим, як загинути, — сказав Злотний тоном холодним, як шестидюймовий шар снігу. — Верз таке, що навряд чи варто повторювати. Гадаю, він вирішив, що на нього полюють. Втім, він щосили наполягав на тому, щоб вручити мені одного зошита. Зайве казати, що зараз той зошит у надійному сховку.  

У кімнаті запала тиша, яка ставала