Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Цей погляд давав зрозуміти, що Мокр — просто якась смітинка, яка прилипла до підошви її черевика. У відповідь він вдався до власного крижаного погляду.  

— Молодий чоловіче, він у надзвичайно критичному стані! — прогарчала вона. — Я відмовляюся його відпускати! 

— Пані, хвороба — це не злочин! — парирував Мокр. — З лікарні не відпускають, а виписують[57]! 

Сестра наблизилася до нього і обдарувала його тріумфальною посмішкою. 

— Це і є, молодий чоловіче, те, шшо нас лякає! 

Мокр був упевнений, що лікарі тримають у кабінетах скелети, щоб залякувати пацієнтів. «Ну, ну, ми знаємо, що у вас всередині...» Втім, загалом він це схвалював. Він мав до них певний братній сентимент. Нині такі місця, як госпіталь леді Сибіл, були великою рідкістю, але Мокр відчував, що міг би зробити дохідну кар’єру за допомогою білого халата, довгих мудрованих назв для недуг на кшталт нежитю та вдумливого спостереження за різними істотами в пробірках.  

По інший бік столу від Мокра доктор Батист, чиє ім’я було написано на табличці, бо лікарі — люди дуже зайняті й не можуть пам’ятати все на світі, підняв погляд від паперів з медичною справою Толлівера Шеляга.  

— Це було дуже цікаво, пане Губперук. Мені вперше в практиці довелося провести операцію, щоб зняти з пацієнта одяг, — сказав він. — Ви випадково не знаєте, з чого зроблені ті його припарки? Він нам так і не сказав. 

— Гадаю, це кілька шарів фланелі, гусячого жиру та хлібного пудингу, — відповів Мокр, роззираючись по кабінету. 

— Хлібний пудинг? Справжній хлібний пудинг?  

— Наче так. 

— Тобто ніякого тваринного матеріалу? Нам здалося, там була присутня шкіра, — сказав доктор, гортаючи аркуші. — Ага, ось воно. Так, його штани згоріли після того, як вибухнула одна з його шкарпеток. Ми не впевнені, з якої причини. 

— Він насипає в шкарпетки сірку та вугілля, щоб тримати ступні в свіжості, а штани вимочує в селітрі, щоб захиститися від москітозу, — сказав Мокр. — Розумієте, він великий прибічник народної медицини. А лікарям не довіряє. 

— Справді? — сказав доктор Батист. — Що ж, у такому разі, він ще зберіг залишки здорового глузду. Втім, із сестрами краще не сперечатися. Я вважаю наймудрішим способом спілкування з ними кинути в одному напрямку пару шоколадок, а самому якнайшвидше забиратися в протилежному, доки вони відволіклися. Пан Шеляг, схоже, гадає, що кожен сам собі терапевт? 

— Він сам собі готує ліки, — пояснив Мокр. — Кожен день він починає з чверті пінти джину, змішаної з настоями селітри, тертою сіркою, ялівцем та соком цибулі. Каже, що це прочищає проходи.  

— О небеса, не сумніваюся. Він взагалі курить?  

Мокр обдумав це запитання. 

— Ні-і. Швидше, з нього пара йде. 

— А його знайомство з основами алхімії зводиться до чого?.. 

— Наскільки мені відомо, до нуля, — відповів Мокр. — Хоча він готує цікаві льодяники від кашлю. Якщо посмоктати їх зо дві хвилини, можна відчути, як з вух починає текти сірка. А коліна він змащує якось сумішшю йоду та... 

— Достатньо! — сказав доктор. — Бувають моменти, пане Губперук, коли ми, скромні практики медичного ремесла, мусимо благоговійно відступити. У випадку пана Шеляга — відступити подалі, а бажано ще й заховатися за деревом. Будьте ласкаві, заберіть його. Повинен сказати, що, всупереч усьому, я вважаю його стан на диво добрим. Тепер мені цілком зрозуміло, чому він так легко пережив напад бенші. Власне, пан Шеляг може виявитися незнищенним у жоден із традиційних способів, хоча я не радив би дозволяти йому танцювати чечітку. О, і, будь ласкаві, заберіть його шиньйон, гаразд? Ми намагалися замкнути його в серванті, але він звідти вибрався. Рахунок ми надішлемо на адресу Поштамту, правильно? 

— Мені здалося, тут на вході написано «Безкоштовний госпіталь», — зауважив Мокр. 

— Загалом, авжеж, загалом так, — погодився доктор Батист. — Але ті, на кого боги проливають стільки благ — сто п’ятдесят тисяч доларів, наскільки я чув, — уже отримали свою частку благодійності, гм? 

«І вся ця “благодійність” лежить у підземеллях Сторожі», — подумав Мокр. Він сягнув у кишеню й витягнув пожмаканий аркуш із зеленими однодоларовими марками. 

— Можливо, візьмете це? — запитав він. 

Зображення Підкажи, якого виносить з Поштамту Мокр фон Губперук, стосувалося тварини — а відтак, на думку «Часу», не могло не зачіпати людського начала і, як таке, виявилося на найвиднішому місці першої шпальти.  

Хаббар Злотний, роздивляючись його, не виявив навіть тіні емоцій. Потім він перечитав розміщену одразу під зображенням статтю, заголовки якої повідомляли: 

ЛЮДИНА РЯТУЄ КОТА 

«МИ ВІДБУДУЄМОСЯ  

ЩЕ БІЛЬШИМИ!» — ОБІЦЯНКА  

НА ЗГОРІЛОМУ ПОШТАМТІ 

$ 150 000 як дар богів 

Місто накрила хвиля застряглих шухляд 

— Гадаю, іноді редакторові «Часу» доводиться шкодувати, що він має тільки одну першу шпальту, — сухо зауважив він. 

Від групи чоловіків, які сиділи за великим столом у кабінеті Злотного, почувся якийсь звук. Це був звук того штибу, який лунає, коли людям насправді не смішно. 

— Гадаєте, боги й справді на його боці? — поцікавився Зеленм’яс. 

— Дуже сумнівно, — відповів Злотний. — Очевидно, він знав, де заховано гроші. 

— Ви так вважаєте? Якби я знав, де взяти таку купу грошей, я б не лишив їх закопаними в землі. 

— Авжеж, ви не лишили б, — погодився Злотний таким тоном, що Зеленм’яс відчув легкий дискомфорт. 

— Дванадцять з половиною пррроцентів! Дванадцять з половиною пррроцентів! — скричав Альфонс, підстрибуючи на своїй жердинці.

— Нас виставили дурнями, Хаббаре! — сказав пан Крадько. — Він знав про вчорашні неполадки на Лінії! З тим же успіхом він міг мати й божественне одкровення! Ми вже втрачаємо на місцевих мережах. Де б ми не зіткнулися з проблемою, він, будьте певні, просто заради зловтіхи відправить туди диліжанс. Цей негідник нічим не гидує, аби лиш нам нашкодити. Він перетворив Поштамт на... виставу! 

— Рано чи пізно будь-який цирк їде з міста, — зауважив Злотний. 

— Але він з нас насміхається! — не заспокоювався Крадько. — Ще одне ламання на «Шляху», і я не здивуюся, якщо він відправить диліжанс до Ґеної! 

— Такий рейс триватиме кілька тижнів, — сказав Злотний. 

— Так, але це дешевше, і повідомлення доходять за адресою. Він же так і скаже. Причому скаже дуже голосно. Хаббаре, нам необхідно щось зробити. 

— І що ви пропонуєте? 

— Чому б нам не виділити фінансування і не організувати належне техобслуговування? 

— Не вийде, — сказав новий голос. — У вас немає людей. 

Голови присутніх повернулися до чоловіка в дальшому кінці столу. Поверх робочого комбінезона на ньому було вдягнуто піджак, а на столі поряд лежав потертий циліндр. Звали чоловіка паном Поні, і він був головним інженером «Шляху».  

Він працював у компанії від початку і залишився при нових власниках, бо коли маєш п’ятдесят вісім років, двох близнят на руках, хвору дружину й болі в спині, двічі подумаєш, перш ніж робити принципові жести й грюкати дверима. Ще три роки тому, до заснування компанії, він уявлення не мав про семафори, але підходив до будь-якої справи методично. А інженерія є інженерія. 

Тепер його найкращими друзями були рожеві копіювальні папірці. По роботі він робив усе, що міг, але йому не праглося