Читати книгу - "Поштова лихоманка"

дедалі глибшою й задушливішою в міру того, як присутні чоловіки у відчаї починали міркувати все сильніше й швидше. За їхніми власними стандартами, вони були чесними людьми, адже робили тільки те, що, на їхню думку, робили й усі інші, причому ніколи безпосередньо не проливаючи крові; але зараз вони почувалися людьми, які зайшли далеко-далеко по замерзлому морю і раптом почули тріск криги. 

— Я дуже підозрюю, що там таки трохи менше двохсот тисяч, — сказав Злотний. — З боку Поні дурістю було б не просити асигнувань із запасом.  

— Ви нас про це не попередили, Хаббаре, — з образою сказав Крадько. 

Той змахнув руками. 

— Крутитися треба! — пояснив він. — Поштамт? Фокуси і спритність рук. О, фон Губперук має ідеї — але це все, що він має. Він навів шереху, але в нього немає ресурсу для перегонів на довгу дистанцію. А в новому контексті може виявитися навіть, що він зробить нам послугу. Можливо, ми були... трохи самовдоволені, трохи недбалі — але ми зробили висновки! Підбадьорені конкуренцією, ми вкладемо кількасот тисяч доларів... 

— Кількасот тисяч? — не стримався Зеленм’яс. 

Злотний жестом наказав йому замовкнути й продовжив: 

— ...кількасот тисяч доларів у багатоаспектну, старанно структуровану та глибоко продуману системну реформу всієї нашої організації, зосередившись на наших ключових сервісах і зберігаючи всебічну та відповідальну співпрацю з громадами, яким ми маємо честь служити. Ми цілком усвідомлюємо, що наші енергійні спроби покращити успадковану нами занепалу інфраструктуру не були цілком задовільними, й висловлюємо надію та віру в те, що наша головна цінність — наші віддані клієнти — разом із нами пройдуть ці кілька непростих місяців, протягом яких ми в синергетичній єдності з новим менеджментом докладемо всіх зусиль для втілення нашого прагнення до досконалості. Це — наша місія.  

Настала благоговійна тиша. 

— І це буде нашим ударом у відповідь, — додав Злотний. 

— Але ви сказали «кількасот...» 

Злотний зітхнув. 

— Саме сказав. Покладіться на мене. Це гра, панове, а добрий гравець — це той, хто вміє повернути погане становище на свою користь. Досі ж я давав усьому раду, чи не так? Трохи готівки та правильна громадська думка вирішать і решту проблем. Я впевнений, ви зумієте знайти ще трохи грошей, — додав він, — десь там, де за ними не надто сумуватимуть.  

Тепер це вже була не просто тиша. Це було дещо більше. 

— Що ви маєте на увазі? — запитав Мускат. 

— Розтрата, розкрадання, зловживання довірою, нецільове використання коштів... буває, люди геть не добирають слів, — промовив Злотний. 

Він знову широко розвів руки, і його люб’язна усмішка була як поява сонця з-за штормових хмар. 

— Панове! Я розумію! Гроші створені для того, щоб працювати, рухатися, рости — а не лежати в якомусь сховищі. Нещасний пан Ґедзь, я гадаю, не зовсім це розумів. Бідака, він турбувався одразу про стільки справ. Але ми... ми бізнесмени. Ми, друзі мої, розуміємо подібні речі.  

Водночас він вивчав обличчя людей, які ось щойно зрозуміли, що намагаються проїхатись верхи на тигрі. Ще десь із тиждень тому для них це була така гарна їзда. І не те щоб не можна було зістрибнути з сідла. Зістрибнути вони могли. Проблема полягала в тому, що тигр знав, де вони живуть.  

Нещасний пан Ґедзь... чутки вже поповзли. В принципі, ці чутки були абсолютно необґрунтованими, адже пан Ґрайль був неперевершеним у своїй справі (коли не вплутувалися голуби), рухався, як тінь із кігтями, а якщо й лишав ледь помітні сліди, то вони цілком зникали під слідами крові. Для перевертня запах крові забиває все інше. І все одно чутки струмували над вулицями Анк-Морпорка, як випари над сміттєзвалищем. 

І ось тепер до деяких членів ради директорів дійшло, що товариське «друзі мої» у вустах пана Злотного — такого щедрого на вечірки, маленькі подарунки, поради та шампанське — всіма своїми інтонаціями й півтонами починає нагадувати слово «агов» у вустах людини, яка в темному провулку пропонує вам сеанс пластичної хірургії горлечком від розбитої пляшки за умови, що ви не віддасте їй гроші. З іншого боку, досі вони перебували в безпеці; можливо, є сенс йти за тигром до завершення його полювання. Краще вже йти за хижаком, ніж бути його здобиччю... 

— Втім, здається, я геть неприпустимим чином затримую вас цієї пізньої години, — сказав Злотний. — На добраніч, панове. Можете цілком спокійно лишити все на мене. Ігорю!  

— Так, панє, — сказав Ігор з-за його спини. 

— Будь ласка, проведи гостей і попроси зайти пана Поні.  

Злотний провів їх поглядом із виразом вдоволення на обличчі, який змінився виразом непідробної радості, коли до кабінету зайшов пан Поні. 

Розмова з інженером була такою. 

— Пане Поні, — сказав Злотний, — я надзвичайно втішений повідомити вам, що рада директорів, вражена вашою відданістю справі та важкою працею, яку ви вкладаєте в благо компанії, одностайно проголосувала за збільшення вашої зарплатні на п’ятсот доларів на рік.  

Поні просяяв. 

— Дуже дякую, пане. Це, безумовно... 

— Проте, пане Поні, як представника менеджменту компанії «Великий шлях» — а ми дійсно розглядаємо вас як частину команди — ми мусимо просити вас враховувати показники наших доходів. Цього року ми не можемо виділити на ремонтні роботи більше двадцяти п’яти тисяч доларів. 

— Це ж лише близько сімдесяти доларів на кожну вежу, пане! — запротестував інженер. 

— Тц, справді? Я казав їм, що ви не погодитеся, — сказав Злотний. — Пан Поні — відповідальний фахівець, сказав я їм. Менше ніж на п’ятдесят тисяч він не погодиться, доводив я!  

Поні мав зацькований вигляд. 

— Навіть за ці гроші, пане, багато діла не буде. Я зможу спорядити кілька бригад із «ходячими вежами», але більшість стаціонарних веж у горах, по факту, вже перевершили термін придатності... 

— Ми на вас розраховуємо, Джордже, — урвав його Злотний. 

— Ну, я вважаю... Ми можемо повернути «годину мертвих», пане Злотний? 

— Я дуже не хотів би, щоб ви використовували цей химерний термін, — сказав той. — Він серйозно викривляє позитивний імідж. 

— Перепрошую, пане, — сказав Поні. — Але це все одно потрібно зробити. 

Злотний побарабанив пальцями по столу. 

— Ви багато просите, Джордже, справді. По суті, це ж питання прибутків. Рада директорів не схвалить моїх дій, якщо... 

— Думаю, я змушений наполягати, пане Злотний, — заявив Поні, дивлячись у підлогу.  

— А що ж ми матимемо в результаті? — поцікавився Злотний. — Ось що захоче знати рада директорів. Вони скажуть: «Хаббаре, ми даємо старому доброму Джорджеві все, що він попросив; а що ми отримаємо у відповідь?». 

На мить забувши, що це тільки чверть того, що він просив, старий добрий Джордж сказав: 

— Ну, ми могли б позатикати дірки, привести найрозхитаніші вежі у відносний лад — особливо дев’яносто дев’яту та двісті першу... ох, стільки всього потрібно зробити... 

— Це може дати нам, скажімо, рік більш-менш нормальної роботи? 

Після хвилі мужньої боротьби з притаманним будь-якому інженеру небажанням давати тверді обіцянки пан Поні видушив: 

— Ну, якщо ми втратимо не дуже багатьох робітників, а зима буде не надто суворою — хоча, звичайно, завжди трапляються... 

Злотний клацнув пальцями. 

— Прокляття, Джордже, ви мене умовили! Я скажу раді директорів, що підтримую вашу думку,