Читати книгу - "Сини змієногої богині"

отари, табуни. До них в першу чергу входила велика рогата худоба, хоча як у скіфів, то насправді – всупереч назві – не дуже велика, себто низькоросла (комола чи короткорога), вівці, в осілого населення – свині, якась кількість кіз, не кажучи вже про коней.

Вівці через свою невибагливість споживають рослини, непридатні для інших тварин і добувають собі корм з-під снігу – ще й сьогодні залишаються одним з найпоширеніших видів домашніх тварин. Були вони такими і в скіфів. За умов вільного утримування їх з кіньми, вони добре доповнювали одне одного: перші, йдучи попаски, споживали верхню частину рослин, а другі поїдали їх повністю, знаходячи собі пашу навіть там, де інші тварини її знайти не могли. Тому овечі отари завжди рухались за табунами коней – так раціональніше використовувалися пасовиська, за які між родами й племенами у степах завжди виникали сутички, часом і криваві. Низькуваті, близько 61–62 см заввишки, вони мали гарну вовну, а за сезон давали ще й до 60 літрів молока високої харчової цінності. А ще ж і м’ясо. Недарма ж туші овець (чи окремі окісти) завжди клали в могилу, як напутну їжу на дерев’яних тарелях, а поруч неодмінно клали й ніж, аби покійник міг у такій ситуації поїсти у тім світі і ні в чому не відчувати незручності. (Що покійники у потойбіччі житимуть так, як жили, будучи живими, в цьому, скіфи не сумнівалися, тож смерть зустрічали без напруги й жаху: тут не вдалося пожити, на тім світі своє, мовляв, візьмемо. У колі предків, серед свого народу, а його там завжди більше збирається, як у цьому світі.)

До весни кочівники перебували на зимниках (приморська смуга степів), де було тепліше і зими не такі сніжні та морозяні, тож худоба цілорічно утримувалася на підніжному корму (та й хіба забезпечиш для таких великих стад сіно та інші корми). Перед вели коні, вони своїми міцними копитами розбивали сніговий наст чи лід, добуваючи з-під них траву, а вже за ними рухалися стада й отари.

Псалії другого тисячоліття до н. е.[33]
Із скіфського записника

Зимівниками в українській мові нині називаються утеплені приміщення для зимування бджіл (деінде ще й будівля для худоби на зиму). В недалекому історичному минулому так ще називалося зимове житло запорожців за межами Січі (серед хуторів та слобід). Згадаймо Стороженка: «Скінчивши своє діло, недовго він (старий запорожець) зоставався в коші, дуже вже старий був, подякувавши за хліб-сіль, помандрував собі в степи, щоб де-небудь сісти зимівником і завести пасіку, бо дуже кохався у бджолах».

Чи в Ю. Яновського: «Оселився старий у землянці над рікою. На даху в нього зимою вовки ночували» – така тоді була романтика життя.

За Б. Грінченком: «Оце викопа (запорожець) яму, обставе її, чим там попало, обліпе, обмаже, поставле мечеть (хліб пекти), зробе кабицю (страву варити) та й живе».

П. Панч уточнює:

«В бурдеї (землянці на зимівнику) не робили (запорожці) груби, не виводили димар, а клали із дикого каменю мечет,[34] на якому пекли хліб і ним же й зогрівали хату».

У скіфів це було широко вживане слово (як і літники); зимівниками називалися краї, куди кочовики поверталися на зиму з худобою, кіньми, в ті краї, де взимку було тепліше. Якщо літники були на півночі, то зимівники на півдні, поближче до Чорного чи Азовського морів, у причорноморських степах.

Зокрема, й на узбережжі Азовського моря та побіля мілководної затоки Сиваш (Гниле море) на заході, біля берегів Криму та Херсонської області. Від моря він відокремлений вузькою Арабатською стрілкою, сполучений з ним Генічеською протокою. Береги там розчленовані мілководними затоками, а Чонгарський півострів розділяє Сиваш на Західний і Східний. Там характерні засухи – рівні ділянки із значним шаром сірого і сіро-зеленого мулу.

Сьогодні Сиваш – місце добування солей, важливої сировини для хімічного виробництва, на його базі працюють бромний та содовий заводи в Красноперекопську.

В епоху бронзи клімат там був дещо іншим, і присивашськими низинами тоді текло багато степових річечок у вербах із зеленими трав’яними луками і там охоче селилися люди. Ще в епоху кіммерійців ті, сьогодні пустельні краї, були велелюдними. Там (і пізніше, за Скіфії) знаходилися зимівники кочівників, куди вони неодмінно перекочовували на зиму. Довгий час у степах Присивашшя археологам не вдавалося знайти хоч які-небудь сліди тих зимівок – пустка навколо, тільки вітри пил переносять. Жодного сліду зимівників, як замели їх за собою кочівники!

І лише з допомогою вертольотів (комусь спало те на думку) їх вдалося виявити (власне, стоянки на зимівниках). Вже з невеликої висоти, починаючи чи не з десяти метрів археологи, які перебували у гвинтокрилих машинах, загледіли внизу, на випалених сонцем, майже не придатних для життя рівнинах, якісь підозрілі світлі плями. Аерофотозйомки почали неподалік села Сергіївка, що на Херсонщині.Так було виявлено сліди десятків прадавніх стоянок кочівників та окремих поселень. Уже перший контрольний шурф, зроблений в одній із таких світлих плям, приніс успіх – усього лише на глибині 30 см знайшли бронзові вудила з круглими кільцями на кінцях і пару стержневих псалій, вже тоді малопоширений тип кінської вузди.