Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

І настала нарешті урочиста днина — шістдесятисемиріччя найяснішого австрійського імператора Франца І.

Дружно зазмагалися між собою церковні благовісти й костьольні дзвоники, перебиваючи одні одних, пересварюючись за прихожан грецької й римської віри, а далі, ніби згадавши, що не їхнє мелеться, що сьогодні вони повинні віддавати хвалу покровителеві, який об'єднав і римо– і греко–католиків під єдине берло Австрійської імперії, увійшли в єдиний ритм, — злагоджений дзвін став чутний на площах, вулицях, у кам'яницях, халабудах і сутеринах.

В Успенській церкві правиться митрополича служба Божа, а на Ринок в'їжджає оздоблена гербами, мов символ габсбурзького трону, позолочена карета, запряжена шестіркою коней.

На конях сидять машталіри; попереду карети марширує відділ війська у блискучих касках, позаду — стрільці в тригранках; з карети крізь віконця виглядає «віденське» панство, а може, то сам цісар; карета минає Катедру, в'їжджає на ринковий брук, щоб зробити почесне коло довкруж магістрату, а потім завернути до університету, перед яким на застеленому килимами помості чекає гостей губернатор.

Карета поважно пливе за відділком війська, біля магістрату — натовп буденно одягнутого народу, то стоять ремісники в робочому вбранні й фартухах, поліція звихається серед натовпу, нюшкує, — сказано ж було вийти у святковій одежі, а ці прихопили з собою для чогось знаряддя праці: ковалі — з молотами, пекарі — з рогачами, різники — з ножами; їх надто багато, що буде, як ринуть на кортеж? Проте ремісники стоять спокійно, вони й не думають цього робити; їм сказано вийти, і вони вийшли, а день же будній, — усі від праці; гуде глузливий шемріт, і обличчя в усіх насмішливі. Поліцаї викрикують: «Es lebe imperator!»[88], спонукують юрбу скандувати, та ремісний люд мовчить.

Втім з Руської вулиці виходить на Ринок старезний дід з хрестом на плечі, він вигукує:

— Хресний хід, хресний хід! Виходьте подати води спраглим!

І на цей клич із брам, з підвалів, з нір, бозна й звідки виповзають обірванці, каліки, зголоджені й вихудлі жінки та діти, — їх багато, їх тьма, вони йдуть безладною юрбою назустріч кортежу і лементують:

— Води спраглим! Води спраглим!

Поліція вмить полишає ремісників, накидається з палицями на юрбу знедолених, відганяє їх від позолоченої карети, а вони чіпляються за колеса, за кінську упряж, — це ж цісар приїхав, хай побачить їх зблизька і сам переконається, що брешуть міські владці, називаючи Львів благодатним містом; колона стрільців виходить з кортежу на допомогу поліції, стрільці відтискають голодну процесію у бічні провулки…

Поліція знову біля ремісників, стрільці шикуються в колону, жовніри крокують попереду карети, кортеж проходить повз левів, і раптом стається несподівана біда. Вояки вмить розступаються, обминаючи болотяну баюру перед магістратом, не попереджені про небезпеку машталіри влазять з кіньми у твань і застрягають у баюрі разом з каретою.

Поліція закликає юрбу допомогти, та у відповідь лунає надсадний регіт, — коваль Йосип з Круп'ярської вивергає з грудей клекіт сміху, вже регоче весь натовп; коні шарпаються врізнобіч, плутається упряж, машталіри випрягають коней і залазять по коліна в болото; вояки тягнуть карету за дишло, стрільці тручають ззаду, сеймові комісари боязко визирають через віконця, а карета мертво осіла в багні.

Пан Курковський мовчки спостерігав веремію, і враз зблиснула в його мозку рятівна думка, — це ж він нині зможе нагодувати себе й товаришів по недолі! Він збігає із східок, підтюпцем біжить у бік Шкотської, миттю випрягає від воза своїх шкап'ят і веде їх до карети. Вояки розступаються, машталіри мовчки чекають на порятунок; коні Курковського ще дужі та звикли вони тягти, — помоцувалися, помоцувалися і таки витягай карету з болота. Курковський зажадав плати, а коли її отримав, запитав:

— Куди тепер тягти карету?

Тоді скочив із східок утішений цим видовищем Ясьо Сакрамент і закричав на всю площу:

— На Пелчинський цвинтар їх, пане Курковський! На Пелчинський!..

У притворі Успенської церкви на Руській глітно. Іван і Яків навіть не намагалися протиснутися досередини, зрештою, їм треба бути тут: у кутку за столиком сидить церковний братчик, він віддає прихожанам за мідяк по свічці, святому образочку й до того додає видрукувану руськими літерами листівочку, озаглавлену великими кириличними буквами «Голос галичан».

Прихожани приглядаються до листівки й дивуються: похвальна вірша написана звичайною мовою, якою вони розмовляють дома, — такого ще не бачили й не чули; на подвір'ї перед каплицею трьох святителів — гурт міщан, один стоїть посередині, вголос читає текст; хтось із паперті зацитькує — ці самі слова лунко доносяться зсередини церкви.

Люди стають навшпиньки, витягують шиї: біля казальниці стоїть високий чорноволосий юнак у реверенді, його очі горять натхненням, рум'янець залив обличчя від шиї до скронь, він виголошує того самого вірша, що надрукований на листівці. Паства слухає і повірити не може, що під цим склепінням, де служба Божа завжди правиться церковнослов'янською, а проповіді виголошуються по–польськи, хтось заговорив до неї рідною мовою, і звучить вона не на ярмарку і не в брудних провулках, а в храмі, і нема в тій мові буденної грубості, а піднесеність і святковість, — хто це глаголить по–простому молитву високим небесам?

Страх у Маркіяна минув, як тільки вийшов до казальниці. До цього менту він ще не знав, як учинить. У захристії стоять митрополит і ректор духовної семінарії, вони ж не простять йому такого зухвальства, ще ж бо ніхто не смів і не подумав навіть промовляти тут хлопською мовою; Маркіян швидко складав у пам'яті хвалебні слова цісареві по–польськи, весь тремтів від усвідомлення, що таки виголосить їх, а тоді нічого вже не буде, — ні довір'я в друзів, ні нового альманаху, ані його самого, колишнього, не стане теж, бо зневажить він нині клятву матері. Нерішучість діймала все дужче й дужче, а коли прийшла пора виходити, він побачив себе враз у центрі всього світу, на нього дивилися не тільки прихожани, — весь народ; Маркіян вмить відчув, як одчужується від нього липкий страх, і він, немов ступаючи у прірву, вийшов за казальницю й заговорив лунко:

Що то за голос світом розлягавсь, —

Чи то ангелів пісня лине воздухами,

Чи чудними море грає голосами,

Чи соловій–птиця весну розвиває?

З Ринку доноситься лемент: там б'ють стрільці й поліцаї знедолених, які вийшли за Агасфером на хресний хід, там надривно регоче ремісна юрба, а коні пана Курковського борсаються, витягаючи з болота державну карету, — що ж то за голоси світом розлягаються? Розпачливі, люті й молитовні зливаються в