Читати книгу - "Морфій"

Щепан Твардох

Морфій

Передмова перекладача

«Морфій», або ж, польською, «Морфіна», — це роман-людина. Його дія триває лише два тижні, але за цей час ви пізнаєте головного героя, Константи Віллеманна, так близько, як, мабуть, не знаєте й власних родичів. Два тижні з життя однієї людини під час окупації німцями Варшави, два тижні з життя наркомана й розпусника, художника й улана, сина польської патріотки й німецького шляхтича, котрий досліджує самого себе.

Щепан Твардох розповідає про ідентичність, про те, як знайти самого себе у розбитому на два табори німецько-польському світі, що його він сам називає «вічним Ґрюнвальдом». Роман можна читати як психологічний текст в історичних декораціях твардохівської «зґвалтованої Варшави», як філософський текст у психологічних декораціях розбитого на фрагменти хворого розуму, як історичний текст у філософських декораціях пошуків меж себе та Іншого. Роздвоєність — це те, до чого письменник вельми вдатний. Незалежно від того, що розраховуєте знайти (і неодмінно знайдете!) на сторінках особисто ви, — головною залишиться роздвоєність, без якої «Морфій» не може існувати.

Твардох шукає коріння польсько-німецького конфлікту, розколу та польсько-німецької ідентичності, живої в одній особі. Відмінність між патріотизмом і справжньою відданістю справі. Здоровим розумом і хворим розумом. Навіть у назві роману криється подвійність. «Морфіна» — це не просто наркотик, це одна з жінок, які прийшли у життя бонвівана Константи. Він уживає морфій, шукаючи в ньому забуття, але Морфіна продовжує пам’ятати замість нього. Наркотик у Твардоха — прокляття здорового, але надійна помічниця хворого розуму, здатна провести його найскладнішими ситуаціями без жодної подряпини.

Пройти крізь цей текст буде нелегко. Неможливо передбачити, який ефект він справить. Усе залежить від підготовки та готовності читача. Насправді це не найскладніший текст Щепана Твардоха. Але ризикну припустити, що найцікавіший. Як і в реальному житті, у ньому ховається така неймовірна кількість «але», що нормально осягнути їх навряд чи вийде. Єдиний спосіб прочитати «Морфій» повноцінно — це прочитати його не один раз. І навіть не двічі.

Остап Українець

And the days are not full enough

And the nights are not full enough

And the life slips by like a field mouse

Not shaking the grass

Ezra Pound, And the days are not full enough

Частина I

Розділ I

Голова. Сморід.

Голова тріщить. Язик задубілий, ніби всохлий, мертвий слимак. Піднебіння під кіркою заскорузлої слини. Голова тріщить. Пустеля. Сморід власного дихання.

Усе ж прокинувся? Прокинувся? Не прокинувся. Спати ще? Сон чи покладе кінець стражданням? Не покладе.

А вві сні… То був сон?

А все ж прокидається. Прокидаюся. Прокинувся. Очі печуть, вигрібаю з них грудки, вигрібаю пальцем, повіки закислі та склеєні. Розплющую. Де я? Не в себе.

Треба встати, встати, треба в нужник, прочистити кишки. Не хочеться вставати, не хочу. Полежав би, ох, полежав би. Де? Не в себе. Треба встати.

Встає. Встав. У голові паморочиться. Сідає на ліжку. Сидить, сиджу, в голові паморочиться, блювати, ривок уперед, як фехтувальник, як плавець, уперед, уперед, із не моєї оселі в коридор, до туалету.

Облегшуюсь, випорожнююсь, напнуте черево поволі стухає. Голова тріщить. Є вода? Відкручую чотиристоронній кран із наліпкою блакитною, як Virtuti Militari[1], немає води, давно вже немає. У відрі є, Анєля принесла чи інший хтось.

Споліскую сидіння водою з відра. Потім умивальник, кран, стругає в порцелянову раковину вмивальника, вода, п’єш? П’ю. П’ємо. П’ємо.

Учора: міська управа оголосила список із двадцяти двох пунктів безплатного набору води. Узяту з тих пунктів воду перед уживанням належить кип’ятити. До сраки це. Споліскую лице, поливаю розпухлу голову рештою води, череп скрипить, чую, як скрипить мій череп, зсередини напухлий мозок напирає на кістку, ззовні морозить її крижаний струмінь, підношу голову. Бачу себе в брудному дзеркалі.

То я. Константи Віллеманн.

А ще наслідки вживання спиртного. Конкретно — вина, останніх чотирьох пляшок, на самоті, за кухонним столом, загризаючи їх хлібом, який Анєля спекла на бритванці, натертим часником і посоленим хлібом. Останні чотири пляшки. Немає більше вина. І не буде більше вина. Дурня, вино завжди буде. Але не для мене.

П’ятдесят третій день тверезості типу ем. Чотирнадцятий день німців у Варшаві. Випивання на самоті, а від середини другої пляшки виспівування розпусних пісень, за третьою — патріотичних, так воно є, а за четвертою плач, плач, плач. Крізь прочинені кухонні двері, у шпарину, визирає заспане лице Анєльки, пан чогось бажає? Геть, шмаро, геть, стара курко, самотності мені треба, в моїй трагедії та в трагедії мого міста бажаю самотності, а ще п’ятої пляшки бургундського бажаю, але нічого не можу дістати!

Але перед Анєлькою вибачатись не треба, вона звикла. Звикла, що пан, коли нап’ється, то зривається на цілий світ і на людей. Ну такий уже пан є. Такі вже є пани.

Пригадую собі ті верески, коли дивлюся в дзеркало. Її собі пригадую: Анєля, стара швачка, сестра служниці мого тестя. Ховаюся в її квартирці. Вона спить на кухні. Хазяїв, у котрих вона винаймає приміщення, немає. Втекли. Я не втік. А зараз дивлюся в дзеркало.

То я. Сковтане волосся, бліда пика, дводенна щетина.

І щойно зараз усе доходить