Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Не ангел, не птиця піснь чудную творять, —

Народи усердну молитву говорять!

— Подайте води спраглим! Подайте води спраглим! Подайте води спраглим!

У захристії ректор духовної семінарії боязко поглядає на митрополита, знизує плечима:

— Nie mozna takiego dostojnika prostym jezykom witac…[89]

— Розуміється, розуміється, — заклопотано відказує святий отець Михайло Левицький. — Проте нічого недозволеного він не говорить… А втім, це вплив отця–катехита Ільницького, ваша священність, і коли що, — відповідатимете ви…

— Але ж ваша ексцеленціє, — борониться ректор, — хіба не ви впровадили до навчання церковнослов'янську мову як обов'язковий предмет?

— Так, але ж ваш вихованець виголошує промову не по–церковнослов'янськи. Проте дуже доладно…

— Авжеж, він нічого недозволеного не говорить…

Яків з Іваном слідкують, як розхапують прихожани листівки з віршем Шашкевича. Уже немає жодної, а було двісті п'ятдесят.

— Замало води для спраглих, — шепоче Вагилевич.

— Але перша крапля впала. І стане вона згодом криницею, струмком, річкою, Дністром, — відказує Головацький.

— Із тих вод, немов Афродіта з морської піни, немов русалка з дністровських плес, вирине наша народна література…

— А перша книга називатиметься «Русалка Дністрова». — Головацький сковзнув поглядом по зосередженому обличчі Івана, зупинився на постаті Шашкевича, що височіла за казальницею. — Побратиме, — сказав, — ми нині розпочали роботу над цією книгою.

«Народи усердну молитву говорять!» — єднається Маркіянів клич з лементом бідаків і реготом ремісної юрби; славословіє цісареві глумиться над застряглою каретою з гербами; розгублений губернатор сходить з застеленого килимами помосту біля університету; директорові поліції доставляють листівку з Маркіяновим віршем.

Шашкевич вийшов з опустілої церкви боковим виходом, не шукав побратимів, хотів побути сам. Стомлений, вичерпаний, він перейшов із Зацерковної на Руську і подався провулками в бік Галицької брами, перетинаючи подвір'я Бернардинського монастиря. Якась дівчина в чорному швидко пройшла повз нього і, йдучи попереду, сповільнила хід. Її постать була звідкись йому знайомою, пригадалася Анна… Минув криницю, що стояла посеред подвір'я, — засипана, та ще у два сажні глибока: у ній колись шляхта топила збунтовану львівську чернь, коли Хмельницький облягав Львів. Біля криниці стояло троє чоловіків; побачивши його, вони заворушилися, Маркіян не звернув на них уваги — у брамі монастирського подвір'я дівчина в чорному зупинилася, повернулася до Маркіяна обличчям і чекала, дивлячись на нього. Він здаля пильно до неї приглядався і приспішував крок, та це ж таки вона — Анна!

Простягнув уперед руки, та враз їх шарпнув хтось назад, скрутив, вужівка боляче врізалася в зап'ястя; Маркіян сіпнувся, мліючи від моторошного жаху, він повернувся до напасників, і тут потьмарився світ у його очах від удару в підборіддя. Ще почув:

— W studniu, Antoni Stabro, predzej rzucaj! Walka nie jest skonczona![90]

Тоді залементував жіночий голос:

— На поміч, на поміч!

…Маркіян очуняв у незнайомій кімнаті на ліжку. Розколювалася голова, боліли руки, приступи кашлю душили в горлі. Над ним стояла, схилившись, та сама дівчина в чорному, яку бачив у брамі монастирського подвір'я. Та це була не Анна.

— Хто ви? — прошелестів спухлими губами.

— Я Юлія Крушинська… Давно вас знаю, та ви мене не помічали. Буду з вами, поки не одужаєте, добре?

— Будьте зі мною завжди, Юліє…

У харчевні на Личакові лежав на лавиці споряджений Агасфер. Він повернувся з Ринку побитий, без хреста, подякував Касі за добро, ліг на долівку й помер.

Кася послала дочку до пана Курковського, а сама, замість молитви над покійником, переказувала своїми словами легенду, яку чула від побожних людей:

— І впав уперше Мученик під вагою хреста біля криниці Агасфера і попросив: «Подай мені води, щоб я мав силу вийти на гору, де мене розіпнуть, і воскреснути потім. Але не подав Агасфер, бо побоявся стражників, і голову відвернув. І сказав тоді Засуджений до страти: „Не помреш ти ніколи, Агасфере, в нащадках своїх, і будуть вони повсюди воду добувати, навіть з каменю, і тектиме вона потоками і ріками, і будуть пити її, цілющу, спраглі, знедолені і змучені, міцнітимуть від неї і духом воскресатимуть, нащадкам же твоїм через вину праотця свого не попаде навіть краплини…“»

Губернатор відмінив засідання сейму — святкування цісарського тезоіменитства не вдалося.

Захер–Мазох сидів у своєму кабінеті і печалився над листівкою «Голос галичан»: «Маємо клопіт з польським народом, а ці негідники розбудили на нашу голову ще й русинську народність, давно, здавалося, поховану…»

А день був будній. Коваль Йосип з Круп'ярської разом з челядниками роздував у своїй кузні вогонь.

Львів — Підлисся, 1978–1981 pp.

Саксаул у пісках

Три дороги навкруги

Надовкола три дороги,

А четверту, слава Богу,

Оступили за борги.

Де подітися — нема,

Де податися — не знаю,

І на п'яту навертаю,

Але п'ятої чортма…

Василь Стус

Частина перша

Розділ перший

Дорогою між Львовом і Бродами правив бричкою, запряженою двома шкап'ятами, знаний на цьому тракті візничий Міхал, котрого корчмарі величали королем балагулів, певне, тому, що йому підлягали на стрийському, сокальському та мостиському шляхах візники, які на Стрітення, Юрія, Спаса та Покрову збиралися на свої фірманські конгрегації неподалік Великої Горожанин на Миколаївщині, щоб отримати від «короля» депеші з паризького еміграційного центру й порозвозити їх у поміщицькі двори; візничий пострілював над кінськими спинами карбачем, бо не любив повільної їзди, й шкап'ята бігли клусом, та враз за Великосілками, ніби щось згадавши, він різко зупинив коней, якусь мить повагався і врешті потягнув віжками «гаття!», бричка звернула з битого шляху на польову доріжку, пострибала вибоїнами в бік Неслухова, й зупинив Міхал коней біля старого хатища, посеред якого стирчав напіврозвалений димар, а від парканів залишилися лише похилені стовпці, що їх сусіди порозтягувати ще не встигли; він зліз із сидіння й довго стояв з опущеними руками, потім розгледів у кропивиську дубову колоду, яка, видно, нікому не спотребилася, прогорнув ногою дикотрав'я, присів і підвів до неба голову, ніби хотів у Бога розпитати, куди поділися вітець з матір'ю, хто покаже їхні могили на цвинтарі, кому заважала на землі батьківська хата, що від неї залишилося тільки груддя глини та димар; йому хотілося заволати до неба о помсту, бо хоч звіддавна не навідувався до батьків, проте знав, що вони є і бережуть для сина останній пристанівок, а ось