read-books.club » Сучасна проза » Ваші пальці пахнуть ладаном 📚 - Українською

Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ваші пальці пахнуть ладаном" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 71 72 73 ... 155
Перейти на сторінку:
не мав такої слави. Ось ми й підійшли до загадки загадок, до слави тієї, яку величали не інакше, як «королевою екрана».

Вона була надзвичайно красива – м’яких обрисів правильне обличчя з чорними, на рівні нереальності, великими очима, з якоюсь голубиною, лагідною посмішкою, з красивими руками, що страждають, і плавними рухами. Отже, краса? Але ні, у ті роки в кіно знімалося дуже багато вельми вродливих жінок, але жодна з них не могла похвастатись навіть часткою слави Віри Холодної. Талант? Тут не можна не погодитись з Р. П. Соболєвим, який написав: «Талант Холодної не був яскравим, очевидним для всіх, і не дякуючи таланту вона стала кумиром кіноглядачів, не ним пояснюється її казкова популярність», – до того ж у ті роки знімалися першокласні актриси російського театру. Чого варта згадка хоча б імен Гзовської, Пашенної. Є багато версій пояснення цієї фантастичної популярності, але точної – жодної…»

«Успіх Холодної – унікальний феномен масової свідомості в період революційної смути. Одностайно визнавши актрису «королевою екрана» (цей титул спочатку був їй даний прокатниками та рецензентами), глядач охоче сприйняв той міф, що вона його творила, у якому вельми правдиво переплелися життя й вигадка, драматизм реальної жіночої долі і стереотипи екранної мелодрами. «Королеві екрана» присвячують вірші і прозу, романи і мальовничі полотна, в числі її шанувальників – найвидатніші діячі культури. В розпал світової війни Холодна стала символом патріотизму, активно брала участь у благодійних акціях і концертах на користь поранених воїнів…»

Зі спогадів київського кіномана тих років, закоханого в екранну Віру Холодну

«…Головна цінність картини полягала в участі Віри Холодної. Глядачі йшли в кінотеатри «на Віру Холодну», її ім’я приваблювало їх. Стрічки з Вірою Холодною були поза будь-якою конкуренцією. Небагато залишилося перших глядачів картин Віри Холодної.

Я належу до числа цих «іхтіозаврів» і хочу розповісти про своє перше враження.

Кожної неділі, раннім ранком у наш дачний виселок Пуща-Водиця[6] прибував з Києва трамвай № 19 з відкритим причіпним вагоном – на лавах причепа сиділи музики духового оркестру і грали марш.

Дачники вставали під цей святковий сигнал, що означав: сьогодні у парку на П’ятій лінії увесь день буде гуляння, а увечері на відкритій естраді відбудеться концерт, в закритому театрі – спектакль, а в дощаній будівлі синематографа – прем’єра нової кінострічки. Піднімаючи хмари пилу, хлопчаки бігли слідом за трамваєм і на ходу вискакували на підніжки, які тяглися уздовж причіпного вагона.

Ми обліпляли вагон, як рій бджіл. Кондуктор навіть не намагався у нас взяти за проїзд або зігнати. І те й інше було абсолютно безнадійним, і він, відвертаючись, удавав, що нічого не бачить. Так починалася в Пущі-Водиці кожна неділя. Синематограф діяв зазвичай тільки по святкових днях. Там ішли то іноземні, то вітчизняні стрічки. Одні відвідувалися менше, другі – більше, але коли з’являлася нова картина з участю Віри Холодної, біля входу зранку збирався натовп за білетами.

Стрічку з Вірою Холодною крутили зранку й до вечора, і не тільки у неділю, а й увесь тиждень, поки все населення селища її не побачить. А багато поклонників «королеви екрана» (сьогодні про таких кажуть – «фанати») дивилися картину разів по п’ять, а то й більше. Нам, хлопчикам, шанувальникам «Вампірів», «Таємниці чорної руки» і «Фантомаса», цей безум дорослих здавався смішним. Але якось захворів сусід по дачі – великий поклонник Віри Холодної. Він віддав мені свій квиток на вечірній сеанс і велів подивитися нову картину.

Мені зовсім не хотілося йти на якусь там «занудну бузу» (висловлюючись нашою тодішньою хлопчачою термінологією), із ввічливості я взяв квиток, тут же вирішив не ходити, а потім придумати якесь виправдання. Своїм друзям я про цей білет не сказав ні слова, щоб не задражнили. Але увечері мене почали гризти сумніви: чи не подивитися все ж таки, чим це так дорослі захоплюються? Хоч посміюсь, думаю. І ось, коли звечоріло, я, ніби прогулюючись, пройшов мимо ілюзіону, потім пірнув у натовп, показав свій квиток і опинився в залі.

Єдиною прикрасою нашого синематографа були занавіски з червоного плюшу на всіх дверях. А так це був звичайний дерев’яний сарай, а в ньому лави з нанесеними фарбою номерами місць на спинках, та чарівний промінь світла, що летів над головами глядачів до екрана, та ще піаніно праворуч від полотна екрана і самотня фігура тапера – старенького акомпаніатора, схожого на Лемма із «Дворянського гнізда». У ті часи німого кіно картина обов’язково супроводжувалася музикою. У великих кінотеатрах, таких, наприклад, як київський театр Шанцера, перед екраном влаштовувався великий і дуже гарний симфонічний оркестр. До кожної картини складалася спеціальна музична програма, в деяких кінотеатрах картина супроводжувалась квартетом, тріо і вже, як мінімум, – фортепіано.

Старий «Лемм» із нашого пуще-водицького синематографа був справжнім художником, ніякого «буквалізму» не було в його грі. Він імпровізував, передаючи загальний настрій, загальний смисл стрічки, і це було прекрасно. Він не переривав гру, як це робили інші музиканти в антрактах між частинами, а грав собі тихенько, підтримуючи настрій глядацької зали. Адже у ті часи після кожної частини картини у залі спалахувало світло – бо механік перезаряджав апарат. До «великого винаходу» – поставити у кінобудку замість одного два проекційні апарати і пускати фільм без перерви – людство ще не додумалось. І до того, щоб проектор працював від електромотора, теж не дійшли, хоч мотори давно існували. Механік вертів ручку проекційного апарата з постійною швидкістю – шістнадцять кадрів на секунду, – і запалював світло в залі на час, потрібний йому, щоб замінити одну частину іншою.

Я всівся і приготувався зневажливо дивитися цю їх дорослу дурню. Не пам’ятаю вже зараз назви картини, але вона була в стилі модних тоді «рокових страстей». І ця назва, і заголовок першої частини, теж щось про пристрасті – у ті часи кожна частина мала напис-заголовок – зовсім уже налаштували мене на насмішкуватий лад. Погасло світло, пішла картина. І я вперше побачив на екрані це незабутнє обличчя, очі Віри Холодної… Це не мало нічого спільного з фотографіями, які продавалися в сотнях варіантів.

Щось мені зовсім не сміялось. Я дивно себе відчував. Коли героїні не було на екрані, я нетерпляче чекав, коли ж вона з’явиться. Перший антракт я непорушно просидів у якомусь дивному cтaні, втyпившиcь на спорожніле поле екрана. Тепер я вже не пам’ятаю не тільки назви, а й сюжету картини. Запам’яталось тільки, що це була зворушлива мелодраматична історія нещасливої героїні, що страждала, і її було безмежно

1 ... 71 72 73 ... 155
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ваші пальці пахнуть ладаном"