Читати книгу - "Не можна вбити, Велена Солнцева"

-Ти впевнена що ми їдемо в правильному напрямку?

Я з сумнівом подивилась на дорогу. Ми вже години дві кружляємо по якихось хащах, і ніяк не можемо знайти нормальну дорогу. Як назло не було жодної людини яка могла б підказати дорогу. Тому зупинившись посеред досить широкої навіть для машини дорозі в невідомому нам лісочку, уважно вивчали куди вказує навігатор. А вказував він постійно прямо. Але навіть звідси ми чітко бачили, що в тому напрямку дорога обривається болотом.

-Ну що за нісенітниця?

Катя забрала в мене телефон. Вона з самого ранку була дуже роздратована, а вся справа в тому, що якийсь придурок і я навіть знаю який, періодично дзвонив у двері не даючи нормально поспати.

-Слухай, давай виїдемо назад на трасу та спробуємо знайти об'їзд.

Подруга уважно подивилась на мене.

-Настя, де ти там об'їзд бачила? 

-Ну мама ж якось доїхала. Треба було електричкою їхати.

-Так, звісно, і діставатися потім невідомо як. Вона ж напевно не самого дому їде.

Немов у насмішку, ніби нам і так проблем мало було, з лісу висунулася величезна кудлата морда. Я вхопила подругу за руку.

-Божечки, терміново заводь машину і їдемо.

Вона здивовано на мене дивилася, дивуючись настільки швидким змінам у моєму завжди стабільному настрої. Просто вона ж до мене обличчям була повернена, і відповідно не могла спостерігати цю тривожну картину. Ведмідь повільно та вірно пробирався на дорогу топчучи хмиз. Нарешті почувши тріск, Катя повернулася.

-Хай йому грець, ведмедик Машу загубив.

І різко повернувши ключ, поїхала прямо до болота.

-Куди ти їдеш?

Міцно вчепившись у ремінь безпеки заплющила очі, вже подумки прощаючись із життям. Машина різко розвернулась і помчала далі, Катя голосно і з полегшенням засміялася.

-Ну ми і дурні, Настя. Тут дорога є далі, просто обережно треба їхати, по кромці болота.

Розплющивши очі й справді розгледіла досить широку дорогу, яка нерівною стежкою огинала болото, і за кілька кілометрів ми побачили кришталево чисте лісове озеро оточене ялинками, навіть на хвилинку зупинилися помилуватися цією красою.

-Прийдемо сюди купатися. – я не змогла стримати захвату.

-І начіплюємо п'явок.

Катя не сприймала нічого крім басейнів із хлористою водою.

-Та годі тобі, подивися яка вода прозора.

Біля берега можна було чудово побачити пісок і голки що опали з ялинок, але чим далі, тим темніша була вода.

-Все, поїхали. Вже пів дня пройшло, а ніяк не доїдемо.

-Не розумієш ти нічого в красі природи.

Подруга хмикнула.

-Це коли до найближчого магазину три години добиратися? Чи вже забула про ведмедя?

Мене пересмикнуло, бажання й надалі насолоджуватися мальовничим пейзажем різко поменшало. Катя задоволена що останнє слово залишилося за нею завела машину. Ми побачили перші будинки селища. На самому краю  - великий жовтий будинок, огороджений простим парканом, ми успішно проїхали. Просто він був настільки близький до лісу і далеко від усіх інших, що мені здавалося що не може в ньому жити самотня старенька.

Село виявилося не таким вже й великим. Всі вулиці були доглянутими і тішили очі яскравістю весняних квітів та соковитістю зелені. Запах квітучої вишні дурманив, я із задоволенням вдихала аромат, прикривши очі від насолоди. Мою негу перервав голос подруги:

-Попереду бачу невеликий магазинчик, давай там спитаємо. Мені здається ми самі не знайдемо потрібну адресу, на жодному будинку таблички немає.

Байдуже потиснула плечима, навколишнє оточення та тепло травневого сонця мене остаточно розморили.

-Давай.

Катя пригальмувала біля невеликого будиночка, над яким висіла табличка "Продукти". Навколо крамнички вилася зграйка бродячих собак, з цікавістю поглядаючи в наш бік. З машини вийшла першою, все ж таки моя бабуся і мені її шукати.

-Я пішла.

Одина із собак принюхалася до повітря та  підбиралась у наш бік.

-Я з тобою. - Катя теж смикнула двері. - Ось не розумію, що до тебе вічно тварини липнуть. Але сьогодні ти перевершила саму себе заманивши ведмедя.

Вилізла з машини незадоволено піджавши губи.

-До чого тут я?

Подруга розглядала собак, які бочком ближче підбиралися до мене й одній навіть вдалося лизнути мою ногу, через що я відскочила і швидко пішла до магазину.

Продавцем виявилася молода жінка з яскраво нафарбованими губами-нитками, яка захоплено читала любовний роман із пристрасною парочкою на обкладинці.

-Вибачте.

На мене уваги звертали не більше ніж на муху що дзижчала біля вікна, намагаючись вирватися з затхлого полону, смерділо скислою сметаною і гумовими чоботами. Підійшла ближче до прилавка і ще раз покликала:

-Вибачте, можна у вас запитати?

Вона не відриваючись від читання гаркнула:

-Пива немає, цього тижня й не буде.

Відсахнувшись назад розгублено відповіла:

-Та мені як би і не треба.

Катя в цей час розглядаючи нехитрий набір продуктів, що складається з тушонки, соняшникової олії і деяких круп, не менш голосно спитала.

-Шановна, сьогодні працюєте?

Жінка нарешті відірвалася від явно цікавого чтива і явила нам водянисто-блакитні очі.

-Чого треба?

Я відразу підібралася, купувати ми все одно тут нічого не будемо, це небезпечно для здоров'я.

-Не підкажете де мешкає Агрипіна Федотівна?

Жінка трохи зблідла і притиснула руку до грудей.

-А вам нащо?

-Я її правнучка. Бабуся ніби захворіла і покликала до себе.

Продавщиця стала блідою до синяви.

-І справді давно вашої бабусі не видно. Так її будинок крайній, великий жовтий, точно не пропустете. - вона махнула у бік лісу. - Передавайте бабусі щирі побажання одужати.

Випроважували нас із магазину з пошаною та пієтетом, за якими успішно приховували бажання якнайшвидше позбутися.

Знову опинившись у машині ми здивовано переглянулися.