Читати книгу - "Не роби мені боляче, Вікторія Грош (Rouce)"

Лілія.

Сьогодні ми встали рано. Данилко встав сам, я його навіть не будила. Йому вже не терпиться поїхати до свого дядька.

І ось ми вже у літаку. Летимо вже годину. Мені якось лячно від перельоту. Перший раз за свої двадцять сім років я лечу у літаку. На диво Тимур сказав, що він ось це не вперше літає. Хоча чому тут дивуватись. Адже його тітка може такий відпочинок влаштувати, що запам’ятається на все життя. Вона має декілька будинків ще плюс свій ресторан. Який на диво ще немає жодної зірки Мішлен. Але я думаю, що все це попереду. Адже там дуже смачні страви, але й дорогі. Звідки я знаю це? Ми були у тому ресторані, коли святкували день народження тітки Олександри. Всі офіціанти ходили чітко та по струнці. Все було на найвижчому рівні.

Я подивилась на Данилка. Він спокійно сидить та грається у гру на планшеті. А після подивилась на Тимура. Він закрив очі, мабуть, що задрімав. А я сиджу, мені нудно.

Нарешті прилетіли. Вчора, коли я дзвонила Ромчику, щоб сказати коли ми приїдемо. Ромчик сказав, щоб ми ніякого номера у готелі не знімали. Він щось придумав, але що не сказав. Ми зійшли з літака. Забрали валізи та пішли у зал, де нас повинен зустріти мій брат.

Ми його побачили одразу, хоча людей була уйма.

- Привіт, братику — ми обійнялись. Після Тимур і Роман потиснули один одному руки. Тільки потім Ромчик подивився на Данилка.

- Привіт, Данилку, отримав мій подарунок?

- Так. Дякую, мені дуже сподобалась машинка

- Це добре. Ну, що ж ходімо до автівки, поїдемо додому

Ми вийшли з аеропорту, підійшли до червоної автівки. Роман поклав наші валізи у багажник. Ми сіли у машину та поїхали. За вікном видно красивий пейзаж. Пальми, набережна та багато людей на вулиці. Впевнена, що більшість з них це туристи.

Під’їхавши до якогось маленького білого двоповерхового будинку, вийшли з машини. Я роздивилась, пейзаж навкруги. І знову ж таки пальми. Трохи далі є якісь інші дерева. Велика тераса біля будинку. На терасі стоїть стіл та стільці. Нічогенький такий дворик. Дуже красивий. Цікаво, який же будинок у Ромчика. Тимур з Романом дістали валізи. Ми всі пішли у будинок. В будинку віяло прохолодою. Мабуть, що працює кондиціонер. До нас з другого поверху спустилась Аліна. Вона тримала доньку на руках.

- Привіт, всім — сказала Аліна, віддала доньку Роману та обійняла мене.

- Привіт. Як у вас справи?

- У нас все добре. Як ви долетіли?

- Добре. Данилко весь політ грав у гру. Можна мені взяти на руки племінницю?

- Звичайно — брат дав мені на руки Олю.

- Яка ж ти красива — я бачу ось так свою племінницю вперше — як принцеса — Оля весь час посміхалась. Вона копія Аліни.

- Підемо краще пообідаємо та відпочинемо. У нас в цей час сієста — сказала Аліна.

Ми всі зайшли на кухню. На кухні стоїть великий стіл вже накритий. Стоять тарілки та якась їжа. Ми всі посідали за стіл. Аліна розклала по тарілках їжу. А Ромчик розлив всім у склянки якийсь напій.

Ми почали їсти. Страви та напій виявились дуже смачні.

- У вас тут так добре — сказав Тимур

- Це точно. Але все не звичне таке

- На скільки ви приїхали сюди?

- На тиждень — сказала я — і, ще ти казав, щоб ми не знімали номер у готелі. Чому?

- У нас є пропозиція краще. Ми вам пропонуємо пожити у будинку

- У якому? — запитала здивовано я

- Не в цьому. Тут за два квартали звідси є затишний будинок. У ньому ви можете пожити. Поїдемо туди ввечері, якщо ви не проти

- Не проти. Трохи з вами побудемо — сказала я та подивилась на Тіму

- Я теж не проти

- Ось і добре

Вечір.

Ми все також сиділи за столом та розмовляли. Аліна пішла до доньки на другий поверх. Оля почала чомусь капризувати. Данилкові виділили кімнату і він вже там сидить як годину. І тому за столом нас залишилось троє.

- У вас все добре взагалі? — запитав Ромчик

- Наче так. Але на днях з’явився Богдан

- Це я вже чув. Тільки один раз приходив?

- Ні — сказала я. Тимур на мене уважно подивився.

- Я щось пропустив? — запитав він

- Пам’ятаєш, ти повів Данилка додому, коли ми були на пікніку. Ось тоді я його на березі побачила

- Що він хотів?

- Поговорити... а потім повернувся Тимур з коробочкою

- Так. Я біля хвіртки побачив коробочку. Лілії вона зовсім не сподобалась

- А, що в ній таке було?

- Богдан приніс мені браслет, який я просила тебе віднести йому. А ще там була записка — я подивилась на Тимура — він мені там у коханні зізнався

Я побачила здивоване обличчя Ромчика. А ось обличчя Тіми було спокійне. Не розумію чому. А після я подумала, може він знає, що було у записці? Якщо так... о, як мені соромно.

- Ти бачив, що там написано було? — я подивилась на Тіму

- ...Так. Знаю, що читати чужі записки не красиво, але не стримався. Пробач

- За що коханий?

Запитала я, а після подумала. Так він знав, що там написано і що там лежить. І все ж приніс мені цю коробочку. Хм, цікаво. Не розумію я його вчинку. Але все ж. Я зрозуміла, що Тимур не ревнивий. Навіть тоді, коли з’явився Богдан зі своїм зізнанням у коханні. І це значить він мені довіряє.

- І ще він знає про Данилка

- До речі, а Данилко знає, що Тимур йому не рідний?

- Він це знає — сказав Тимур — якось з Лілі про це розмовляли. Данилко почув

- Так, довелось пояснити все. Ромчику, я вже втомилась. Можеш нас відвезти у той будинок?

- Так, звичайно

Ми всі встали. Я вирішила піти до Данилка попрощатись, адже побачимось з ним через тиждень. Зайшовши у кімнату сина, я побачила, що він вже заснув. Тому я просто до нього підійшла та поцілувала у щічку. Роман нас повіз у будинок у який обіцяв. Я дивилась у вікно поки ми їхали. Нічне місто ще красивіше. Відзавтра ми будемо гуляти по цих вуличках. Тільки я та Тимур.

Ромчик привіз нас до якогось одноповерхового будинку. Він також ззовні білий. Цікаво, який він всередині? Ми вийшли з машини та зайшли у будинок.