Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Сподіваючись, що буду святкувати Новий рік у батьків, я не потурбувалася про новорічне облаштування свого скромного житла, тому в кімнаті не було аж ніякої атрибутики свята. Щоб якось все ж таки створити сякий-такий настрій, я розпакувала куплені гірлянди, кульки й дощик, які планувала везти додому, й понавішала їх у кімнаті. Можна б було сходити й знайти десь хоча б ялинкову чи соснову гілочку, їх все ще продавали на вулиці, в переходах, на базарчику, але бажання не було, напала  апатія. Увімкнула телевізор, але концертні програми не подобалися, гумор був надто плаский, а «Іронію долі» я вже просто органічно не могла перетравлювати. На деякий час провалилася в сон, але мене розбудив телефонний дзвінок.

— Сонечка, з Новим роком! – це дзвонила Тамара Гнатівна, бабуся Вови Титаренка, учня з мого «веселого» 10-Б, де я пів року, як була керівником. Хоча мені часто здавалося, що відбувала я там якесь покарання за гріхи, вчитені в іншому житті, бо в цьому вартих такої кари не пригадую. – Я ось вирішила о сьомій годині подзвонити, а то потім не додзвонишся, всі ж дзвонитимуть, вітатимуть. Тобі всього найкращого в цьому році, здоров’ячка, терпіння, щастя, удачі, щоб мій охломон не діставав сильно, - в те, що зовсім не діставатиме, бабуся не вірила, чудово знала свого онука.

— І вам усього найкращого, Тамаро Гнатівно. Дякую, що подзвонили, а то я тут сама святкую. Не вийшло виїхати додому, – чомусь пожалілася старенькій. Ми здружилися з цією славною жінкою під час моїх численних походів до них у гості. Причина – поведінка Вови. Батьків у хлопця не було, загинули, але бабуля-опікун була мировецька.

— Як сама? А я теж сама. Вовка десь побіг, працює. Приходь, будемо разом зустрічати Новий рік. Давай збирайся, і мені старій буде нескучно, - молодий голос цієї старенької жіночки мав здатність швидко переконувати. Я спочатку хотіла було заперечити, але як подумала, що час тягтиметься довго в самотній квартирі, то й погодилася.  Я ж нічого не втрачала. По дорозі купила мандарин і шампанського. Хотіла торта, але їх розібрали до цього часу, лишили голі полиці. То купила якогось печива.

Як же зраділа стара жінка, коли побачила мене в дверях, важко описати й передати. Ми з нею по-домашньому засіли на кухні доготовувати новорічні страви. Тамара Гнатівна керувала процесом, а я чистила, різала, мазала, прикрашала.  

— Як чудово зараз жити, – розповідала мені Вовчина бабуся, - і продукти, і смачненьке, все ж є. Дорого, але ж є. А коли я була мала, мамка на Новий рік нам робила льодяники. Вода і цукор. І паличка.  Це була така розкіш!

Двері спочатку рипнули, потім щось тріснуло, гепнуло і почулася лайка. По голосу я впізнала Вовку.

—Нє ну ба, ну ти мені скажи, що таке «не везе» і як з ним боротися? – на кухні з’явився Вовка у одязі Діда Мороза. Він скинув шапку, потім бороду, схожу на  велику мочалку, і нарешті побачив мене, – Соня Костянтинівна? Ви? Так цеє, школа скінчилася, законні зимові канікули, про мої паршиві оцінки ви вже бабулі накапали. Чо не так?

— Вова не будь грубим. Сонечка не змогла поїхати додому, занесло снігом, потяги відмінили, то я її запросила разом святкувати, – кинулася мене захищати Тамара Гнатівна. Але Вовка був зайнятий своїми проблемами. Він витіг з торбинки костюм Снігуроньки й недбало кинув його на крісло.

— На Лєну не підійшов? – спитала бабуся, розуміючи, що проблема десь у цій площині.

- Все валиться к бісу.  Лєнка захворіла, температура   за тридцять дев’ять градусів. Кипить. Хоч тебе  бабуль Снігуронькою  одягай, їй Богу! – Вовка   уважно  огледів  постать своєї маленької бабусі, а потім повернувся до мене, просканував з ніг  до голови й пригвоздив  поглядом, - Штука гривень  нада? На помаду там, на шмотки? Снігуронькою  побудете  на Новий рік?

Чесно? Думала, що одночасно буду і  плакати, і сміятися. У мене, певно, карма така – бути Снігуронькою, незалежно від обставин, місця й  простору.

- Ні, Титаренко, категорично ні! – я сховалася за Тамару Гнатівну й перелякано визирала, паралельно з цим збиваючи  сметану.

- Рятуйте, мама Соня, а? Мене більше  не  візьмуть, я так старався отримати цю роботу, і на тобі. Знаєте, скільки  на Дідах Морозах  можна за Новий рік заробити? – Вовка замріяно підняв очі до  стелі. Для мене не стояло питання  грошей  так актуально, тому проблеми Вовки я розуміла не чітко. Але слово «рятуйте» подіяло.

- А що робити треба?

- Та нічого. Я все зроблю сам.  Ось тут  одяг: сарафан, пальто,  перука… Снігурка блондинкою має бути! І макіяж такий  убойний зробіть: купа тіней, губи  червоні -червоні,  щоки рожеві.  Щоб ніхто не впізнав на районі. У нас  сьогодні чотири виклики. Ось  список  квартир, які треба відвідати й вручити  чадам, і не тільки подарунки. Подарунки в цьому мішку, це я ношу. Ну хороводи біля  ялинки поводити – то ж не проблема, я думаю? Головне, не пити. Будуть пропонувати -  не беріть. Давайте приводьте себе у стан Снігуроньки, а я поки що до Вітька збігаю, - було помітно, що Вова відмови аж ніяк не прийме, та й перед  його бабусею було ніяково.

- А Вітько –це хто? – спантеличено  спитала я. Мені ця афера  починала  подобатися.  Виявляється, мій підприємливий  учень так заробляє собі на свята. А що, чудовий варіант  відчути Новий рік зсередини, з точки зору казкового діда чи його онуки.  Що я там досі робила – подарунки роздавала? То була репетиція. А це, судячи з усього, іспит. Сиділа б я у своїй квартирі, сумна і самотня. А тут ціла пригода вимальовувалася.

- Вітька – це водій! Ну не будемо ж ми  по метро та  тролейбусам шастать?  Щас прибіжу, - і Вова зник.

  Якось незвично мені було дивитися на себе в дзеркало: переді мною  була справжнісінька Снігуронька – білявка  у  біло-блакитному одязі. Правда, одяг  був великуватий, але поли   можна було й підняти в разі чого. А блондинкою мені  непогано!

-  Ну і  давно ти  так розважаєшся? – спитала я Вовку, коли ми вже  завантажилися у старенький  Жигуль   якогось бандикуватого хлопця-водія й їхали  за першою адресою.