Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На саме власне свято, тридцять першого грудня зазвичай збиралися родичі, завжди чоловік п’ять зі своїми дітьми, то було гамірно й весело. Я була важливим елементом новорічного дійства, бо допомагала батьку дарувати подарунки. Мене тато рядив у костюм Снігуроньки, сам одягався у Діда Мороза і ми роздавали коробочки різного об’єму, замотані у яскраві обгортки зі стрічками та бантиками усім присутнім родичам, а вони також зносили під ялинку свої подарунки для нашої родини. Отакий був ритуал обміном приємностями-сюрпризами.
Костюми Снігуроньки шила мені мама. Щороку був інший, бо я виростала. Мамі все складніше було шити, тому скоро вона почала купувати готові, а коли я вчилася у випускному класі, костюму як такого вже й не було – просто гарна сукня та блакитна шапочка з пухнастим помпончиком на кінчику. І так усі розуміли, хто Снігурка. Коли я почала навчатися в столичному педуніверситеті, відмазки типу «сесія на носі, треба вчити» не проходили. Навіть варіант з відсутністю квитків у гарячий період подорожей як залізницею, так і автобусами, не зупиняв мого тата – він приїздив сам або приганяв машину з водієм, але я обов’язково зустрічала Новий рік вдома. З вступом до університету змінився мій статус – мене також почали залучати до ритуалу з придбання новорічних подарунків родичам. Для батьків і старшого братика я обов’язково підбирала щось на свій розсуд – практичне та необхідне. Переважно це були недорогі речі, бо хоч я й підробляла репетиторством та перекладами, але похвалитися великими фінансовими здобутками не могла. Але мені виділялися ще й з сімейного бюджету кошти для придбання подарунків певним нашим родичам. Мама з татом конкретно просили щось купити, на кшталт: «Доцю, побігаєш по базару і пошукаєш тітці Марині електрочайничок, а то вона свого спалила. Мо там у Києві вибір кращий. А мо й дешевше».
Треба сказати, вибирати подарунки мені завжди подобалося. Це так приємно, коли приходиш до магазина і бачиш перед собою неймовірну кількість новорічних прикрас! Очі прямо розбігаються. Мружишся, бо все сяє, випромінюючи кіловати світла. А далі вже й не пам’ятаєш, як в пакеті опиняються іграшки, гірляндочки, кульки, дощик, бенгальські вогники.
Цього року все було інакше, жоден із сценаріїв не спрацював, бо природа взяла своє - випав великий сніг, тому дороги паралізувало. Таксі через затор, спричинений аварією, невчасно приїхало на вокзал, і я спізнилася на потяг. Квитків на інші потяги не було. Спроба обміняти квиток на більш пізній час чи інший потяг була теж безуспішною. Гамірливий вокзал кишів стурбованими людьми, бо через великий снігопад багато хто не зміг виїхати і тепер тимчасово застряг на вокзалі. Таксі не встигали перевозити бажаючих, та й послуга різко зросла в ціні через надмірний попит.
Простоявши безрезультатно пів години на морозі в черзі, я плюнула на все, схопила сумки з подарунками й повернулася на метро назад до порожньої квартири, яку вже знімала шостий рік. Спочатку подзвонила батькам, щоб не хвилювалися, й повідомила, що не вийде приїхати. Мама страшенно нервувалася, коли щось йшло не за планом. Оте її «Як не приїдеш?» було справжнім обуренням несприятливим факторам, які не давали щось зробити так, як заплановано. Але ще більше посміхнула друга фраза:
— Доця, а що ж ти там їсти будеш? – традиційна основна проблема усіх матерів – як би дитятко не лишилося голодним, навіть коли тому дитятку вже за двадцять.
— Мама, у мене є руки й ноги. Ногами сходжу до магазину й куплю продукти, а руками щось приготую,- так, мені було сумно, що моє свято пройде не у колі родини, але це не було трагедією.
— Але ж то будуть не такі смаколики, як у нас на столі, - далі бідкалася мама. І віддала слухавку тату. Rоли у мами завершувалися аргументи, вона пускала в хід козир – тата. Той зразу запропонував прислати водія. Я знала, що батько й сам приїхав би, але він мав завжди бути на місці, бо раптом чого на його улюбленому заводі (він директор того заводу), то саме він мав реагувати оперативно, сам їхати на об’єкт, незалежно від часу дня чи ночі.
— Тату, там таке на дорогах робиться. А ти людину в Новий рік пошлеш чорт зна куди. Не факт, що застрягне, що тоді? Не треба, - я добре знала, що з батьком треба теж говорити мовою фактів.
—А Снігуркою хто у мене буде? – продовжував тиснути тато.
— Мама. На неї шапка моя налізе, - знайшла я собі заміну.
— А подарунки? Ти ж Сашку лего-конструктор мама каже купила і Вадіку плеєр? – тато не з категорії тих, що швидко здаються.
— Я на Різдво приїду. Тоді й отримають. Привід зібратися ще раз. Скажете Снігурка запізнюється. Нічого страшного, – запевнила я. Насправді мені дуже хотілося додому, але створювати комусь клопіт було не в моїх правилах. Та й варіантів, чесно кажучи, не було.
— Ладно, доню, я щось придумаю, - у цій фразі був весь мій тато. Робота на керівній посаді привчила його вирішувати будь-які завдання, навіть ті, які нереально вирішити. І я чомусь уявила, як по трасі їде трактор і розгрібає сніг, а за ним на своїй машині по мене їде тато.... у костюмі Діда Мороза. Він завжди був моїм супергероєм.
Я навіть подумати не могла, що цей Новий рік буде таким особливим…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.