Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Він зупинився за крок від неї, не наважуючись підійти ближче, не наважуючись порушити цю незриму межу між ними, між смертним та богинею, межу, яка здавалася йому недосяжною, наче небо.

 — Я завжди буду захищати тебе, Кер, - відповіла Моріган, дивлячись на нього з ніжністю, яку він ніколи раніше не бачив в її очах, ніжністю, що розтопила його серце, наче весняне сонце розтоплює сніг. Її темні очі сяяли теплом та любов'ю, а на губах грала легка усмішка, що освітлювала її обличчя, роблячи його ще прекраснішим. - Ти - моє життя, - прошепотіла вона, і її слова пролунали в його душі наче пісня.

Кер відчув, як його серце наповнюється теплотою, як його душа співає від щастя, наче він знайшов скарб, який шукав все своє життя, скарб, що був дорожчий за всі багатства світу. Він зрозумів, що кохає Моріган, кохає її всю, без залишку, з усіма її протиріччями, з усіма її таємницями. Він кохає її силу, її мужність, її відданість, її готовність захищати його, незважаючи ні на що. Він кохає її темну красу, її загадкову душу, її ніжне серце, що ховається за маскою холодної богині.

Він не стримався і зробив крок до неї, простягнув руки і обійняв її, притискаючи до себе, відчуваючи тепло її тіла, аромат її волосся, биття її серця, наче вони були єдиним цілим, нероздільним та вічним. І вона відповіла на його обійми, притулившись до нього, обвиваючи його руками, ніби не бажаючи відпускати, ніби боячись втратити його знову. Вони стояли так довго, насолоджуючись моментом близькості та єдності, забуваючи про все на світі, про битву, про смерть, про прокляття. Їхні тіла злилися воєдино, їхні серця билися в унісон, їхні душі співали одну пісню кохання, пісню, що лунала в тиші лісу, наче шепіт вітру, наче дзюрчання струмка, наче спів птахів.

Але їхнє щастя було затьмарене усвідомленням того, що їх кохання неможливе, що воно приречене на страждання та розлуку, наче квітка, що розквітла на краю прірви. Моріган - богиня, а він - смертний, хоч і безсмертний. Їхні світи були занадто різні, наче два береги річки, що ніколи не зійдуться разом. Вона належить небу, а він - землі. Вона - вічна, а він - лише мандрівник у часі, приречений на вічні блукання.

 — Кер, - сказала Моріган, перериваючи тишу, що повисла між ними, наче невидима стіна, що розділяла їхні світи. Її голос був тихим і сумним, наче мелодія осіннього вітру, що шепоче серед пожовклого листя, наче прощання з літом, з теплом, з коханням. - Я знаю, що наше кохання неможливе, - продовжила вона, і її голос ледь затремтів, зраджуючи її біль, її страждання, - що ми належимо до різних світів, що нас розділяє прірва, яку неможливо перетнути, - говорила вона, і її слова бриніли в тиші, наче краплі дощу, що падають на землю. - Але я не шкодую ні про що, - продовжила вона, і її голос набув сили та впевненості, - я щаслива, що зустріла тебе, що ти з'явився в моєму житті, як промінь світла в темряві, - зізналася вона, і її слова були сповнені ніжності та вдячності. - Ти показав мені, що таке справжнє кохання, що таке справжня відданість, - говорила вона, і її очі світились теплом та любов'ю. - Ти навчив мене цінувати життя, цінувати кожну мить, кожен подих, кожен дотик, - закінчила вона.

 — І я щасливий, Моріган, - відповів Кер, його голос теж був сповнений суму, наче він прощався з нею назавжди, наче він втрачав частинку своєї душі, - ти дала мені сенс життя, ти наповнила його світлом та теплом, - говорив він, і його слова були сповнені вдячності та кохання. - Ти показала мені, що навіть у темряві є світло, що навіть у смерті є любов, - закінчив він, і його слова бриніли в тиші, наче останні акорди пісні.

Вони ще довго стояли, обіймаючись, не бажаючи розлучатися, наче боялися, що це їхня остання зустріч, що вони більше ніколи не побачать одне одного, що доля знову розлучить їх. Але нарешті Моріган відсторонилася, її очі були сповнені сліз, що блищали в них, наче діаманти, її обличчя було блідим, наче місячне сяйво.

 — Мені час йти, Кер, - сказала вона, намагаючись посміхнутися, але її посмішка була сумною та болісною, наче вона прощалася з ним назавжди, наче вона залишала частинку своєї душі в його руках. - Мене чекають мої обов'язки, - продовжила вона, і її голос був сповнений печалі, - я повинна повернутися на небо, до мого царства, до моєї вічної самотності, - з сумом закінчила вона.

 — Я буду сумувати за тобою, Моріган, - сказав Кер, його голос тремтів, а в горлі застряг клубок невисловлених слів, невиплаканих сліз, він хотів сказати їй стільки всього, але слова застрягли в його горлі, наче каміння.

 — І я за тобою, Кер, - відповіла Моріган, її голос був ледь чутний, наче шепіт вітру, що прощається з листям, що падає на землю. - Але ми ще зустрінемося, - прошепотіла вона, і її слова були сповнені надії та обіцянки, - я обіцяю, - додала вона, і її слова пролунали в його серці, наче клятва.

Вона нахилилася і ніжно поцілувала його в губи, її поцілунок був солодким і гірким водночас, наче прощання і обіцянка, наче останній спалах їхнього кохання, що мало згаснути, але залишити по собі вічний слід в їхніх серцях. Потім вона зникла, розчинившись у повітрі, наче туман, наче її й не було зовсім, залишивши після себе лише порожнечу та тишу.

Кер залишився сам, сповнений суму та надії, суму за втраченим коханням, надією на нову зустріч. Він знав, що його кохання до Моріган буде жити в його серці вічно, як вічний вогонь, що горить у його грудях, зігріваючи його душу, нагадуючи йому про її любов, про її ніжність, про її обіцянку. Він знав, що вони ще зустрінуться, що їхня історія ще не закінчена, що їхня доля ще перетнеться, що кохання переможе час та простір, що воно об'єднає їх знову. І це давало йому сили жити далі, мандрувати світом, допомагати людям, чекати на нову зустріч з коханою, зустріч, яка принесе йому щастя та спокій.

Життя Кера, немов нескінченна ріка, текло крізь час, омиваючи береги епох, спостерігаючи за тим, як на зміну одному приходить інше, нове, незвідане, наче листя змінює колір з приходом осені. Він бачив, як кам'яний вік, ера мисливців та збирачів, ера вільного життя в лісах та горах, де людина була частиною природи, жила за її законами, полювала та збирала плоди, поступово відступає, поступаючись місцем новій ері - ері землеробів та скотарів, ері постійних поселень та спільнот, де людина почала змінювати природу, підкорювати її своєї волі.