Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

цю розлогу працю[389] й загалом, у процесі законодавчої роботи Катерини II, виступав експертом у сфері англійського права. Окрім цього, увагу законодавиці привертає право прибалтійських губерній (остзейське право). Тамтешня станова організація, зодягнена у шведсько-німецькі юридичні форми, давала змогу місцевому лицарству бути справдешніми господарями краю.

Консервативний ухил цариці був зумовлений її ознайомленням з дійсними прагненнями дворянства та солідаризацією з цим станом через повстання О. І. Пугачова. Як наслідок, було підготовлено й прийнято засадничий акт — Установи для управління губерній Всеросійської імперії. З цього акта багато в чому і починається закріплення на законодавчому рівні засад судової влади в Росії.

На думку відомого радянського історика права О. І. Чистякова, центральне місце судівництва в Установах було пов’язане з феодальним духом документа, оскільки феодальне місцеве управління виражається, передусім, у здійсненні суду[390]. Водночас у передмові до документа Катериною II наголошується на необхідності відділення суду від адміністрації: «Ця наша постанова… судові місця відокремлює від губернських правлінь…»[391].

Установами було передбачено створення нової системи судових органів. Дві ланки цієї системи були побудовані за становим принципом. Для дворян створювались повітові та верхні земські суди, для міщан і купців — міські й губернські магістрати, для селян — нижні та верхні розправи. Перша інстанція перебувала в повітовому, а друга — в губернському місті. Крім того, в кожному губернському місті створювалися палата цивільного суду й палата кримінального суду як ревізійні інстанції. Скупчення такої кількості судових органів на губернському рівні пов’язане з тим, що попередньо планувався трирівневий адміністративно-територіальний устрій, від чого в підсумку відмовились, утім, залишили трирівневу судову систему. В листі Вольтеру Катерина II наполягала на оптимальності саме такої кількості інстанцій[392].

За логікою реформи передбачалася наявність урядових і станових судів як двох самостійних носіїв судової влади[393]. Станові суди, крім голів верхніх судів, були виборними. Водночас усі члени судових палат призначалися з центру. Урядовий характер палат додатково акцентується їх визначенням як департаментів Юстицколегії, яку, таким чином, переміщено до губерній[394].

Видатний криміналіст та історик права О. Ф. Кістяківський вважав, що становий принцип побудови судоустрою в Установах засновано на ідеї про «суд рівних», яка була запозичена в Ч. Бекарія. Г. М. Барац критикував цю позицію, зазначаючи, що «повітові суди, магістрати та розправи складали просто знімок зі шведських судів: герадського, лагманського, кемнерського і ратгаузького»[395]. Ця теза до певної міри є слушною. Російські назви державних органів в Установах часто є калькованими зі шведських або німецьких відповідників. Намісник (Landshofding або Konungens Befallningshafwande)[396], губернське правління (Guvemors-embete), повітовий суд (Harads-ratt) та управа благочинія, або поліцейська управа (Poliskammare), яка очолювалась, як і у Швеції, поліцмейстером, підтверджують факт запозичень[397].

Шведський ратгаузький суд (Radstufvu-Ratt), який складався з бургомістра та ратманів, за статусом відповідає російському міському магістрату. Так само й королівський гофґеріхт (Hoff-Ratt) за своїм складом (голова, радники та асесори) і статусом (не лише судові, а й наглядові функції) нагадував російські судові палати, хоча надвірний суд (точніший переклад шведського терміна) теж існував у тогочасній Росії. Подібність спостерігається й стосовно трирічного періоду служби окремих посадовців цих судових органів.

Були й суттєві відмінності. Шведська судова система формально ґрунтувалася не на засадах становості, а на розподілі судів на органи земського та міського права. На рівні повіту існували герадський і лагманський суди, а на рівні міста — кемнерський і ратгаузький. Якщо в міському чи повітовому суді розглядалася справа про нерухоме майно дворянина, то вона передавалася одразу до гофґеріхту. В Росії дещо перекроїли цю систему, абсолютизували значення станового критерію, хоча залишки поділу на міське та земське право цілком простежуються в назвах органів за Установами.

Е. М. Берендтс указував на притаманний шведському праву зв’язок суду й адміністрації, наголошуючи на тому, що це ні в якому разі не є свідченням відсталості й політичної несвободи[398]. Разом з тим показовим є те, що положення Установ, які обмежували втручання губернської адміністрації