Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

У наказах дворянських депутатів від Слобідської Української губернії питанням суду майже не було приділено уваги. Виняток становить наказ Сумського дворянства з розлогим підрозділом «про цивільний суд», що зосереджений на деяких вузьких питаннях судового процесу[377].

Накази українських міст, зокрема Глухівський наказ, містили пропозиції щодо гарантій незалежності магістратів від адміністрації в питаннях судової влади. В окремих наказах навіть пропонувалося ліквідувати всі існуючі в містах суди: полковий, гродський, земський та словесний, і залишити лише магістрати для розгляду всіх цивільних і кримінальних справ. Апеляційною інстанцією мало бути Головне малоросійське правління. Суд, до того ж, мусив керуватися не Литовським статутом, а магдебурзьким правом. Така позиція, зокрема, закріплена в наказі Ніжинського магістрату. Ніжинське козацтво й шляхетство натомість просили залишити за магістратом справи міщан, а шляхетство, козаків і решту військових зробити підсудними іншим судам. Чернігівським, Переяславським та Полтавським наказами передбачалося створення Головного в Малоросії військового суду під керівництвом генерал-губернатора[378].

Окрім наказів депутатів, неабиякий інтерес становить написана 1768 р. праця видатного українського юриста, першого російського професора права[379] С. Ю. Десницького «Подання про запровадження законодавчої, судительної і наказової влади в Російській імперії». Вже у преамбулі твору міститься посилання на Монтеск’є і зазначається, що метою «Подання» є пристосування його теорії до потреб російського монаршого устрою[380]. У розділі, присвяченому «судительній» владі, автор зазначає, що законодавча влада потребує зібрання з усієї імперії до єдиного центру, а судова влада — розподілення по всій території.

С. Ю. Десницький пропонував запровадження дуже незначного числа всестанових судових органів. Вправні («искусные») судді за проектом мали засідати в судах восьми міст імперії (Рига, Петербург, Тобольськ, Новгород, Москва, Казань, Оренбург, Глухів)[381]. Видається, що до судової влади мислитель відносив лише верхні щаблі системи судоустрою, не торкаючись у «Поданні» питань діяльності інших місцевих судів, існування яких він не виключав, згадуючи в окремих місцях магістрати, провінційні та воєводські канцелярії як нижні суди[382], а також провінційні канцелярії, що могли розглядати дрібні цивільні справи й слугувати для допомоги «судительній» владі[383]. На нашу думку, нові суди мали не зламати докорінно існуючу судову систему, а створити їй певну альтернативу. Судоустрій С. Ю. Десницький не прив’язував до адміністративно-територіального поділу, що було побіжною гарантією незалежності суду.

У кожному з восьми судів передбачалося по 12 посадових осіб: генерал-адвокат, четверо генерал-суддів виключно з кримінальних справ і семеро генерал-суддів як із кримінальних, так і з цивільних справ. Лише 8 «хороших» судів і, відповідно, 96 професійних суддів на всю імперію — це цілком реальна оцінка вченим кадрового потенціалу тогочасного суспільства[384].

У «Поданні» висловлені ідеї про запровадження суду присяжних, розгляд цивільних справ по справедливості за відсутності формального припису закону, механізм гласного оприлюднення судових рішень, професійного навчання суддів на юридичному факультеті університету з подальшим стажуванням, довічне призначення суддів тощо[385]. Як прихильник еволюційного розвитку С. Ю. Десницький лише в далеких планах передбачав заснування в Росії мережі юридичних навчальних закладів, створення повноцінної судової системи та системи законодавства за прикладом цивілізованих країн світу. Правник полемізує щодо легітимності смертної кари. Не будучи її різким противником, він загалом виступав за диференціацію покарань відповідно до станової належності особи: «палицею скотину, а офіцера шпагою б’ють… шляхетних можна штрафувати, на заслання засилати, смертю страчувати, тільки не шельмувати»[386].

З огляду на свій приватний статус С. Ю. Десницький не міг ініціювати розгляд свого проекту в комісії, але вчений став одним з незамінних соратників Катерини II на законотворчому терені. Безрезультатність роботи кодифікаційної комісії спонукала правительку переосмислити свої підходи до реформ у державі. Гучні засідання й обговорення вже не цікавили монархиню, яка відтепер надавала перевагу тиші свого робочого кабінету. П. М. Мілюков назвав це другим періодом її «легісломанії»: «провісників нових ідей, теоретиків “спільного блага”, добродійників людства перемінюють на її робочому столі важковагові історико-юридичні дослідження зі спеціальних питань»[387]. Замість прогресивного Монтеск’є Катерина II бере собі в моральні авторитети англійського юриста-консерватора У. Блекстона і його «Коментарі до англійських законів» (імператриця користувалася французьким перекладом трактату)[388]. Згодом С. Ю. Десницький за велінням імператриці переклав для неї