Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

в діяльність суду («намісник… без суду нехай нікого не покарає…», «намісник не є суддя…» тощо), пов’язуються саме з перекладом шведських положень про Ландсгевдинґа[399]. Утім, за намісником були закріплені й деякі квазісудові повноваження. Йшлося не лише про виконання окремих судових рішень, а й про спрощений розгляд скарг у деяких безспірних справах. У разі виявлення спірного характеру справи губернське правління мало передати її до суду[400].

Система перегляду рішень допускала як апеляцію, так і ревізію. При апеляції провадження порушувалось за скаргою сторони, а в разі ревізії справи автоматично відправлялися на перевірку до палати. Так, фактично всі вироки у кримінальних справах підлягали ревізії, а більшість з них набували законної сили після затвердження палатою кримінального суду.

Ухил у бік ревізійного порядку перегляду зумовив перетворення судової системи на стійку адміністративну вертикаль. Цим нівелювався задекларований станово-урядовий дуалізм судової системи. Кожна з інстанцій не була самодостатньою, а уряд у процесі подальших спроб зміцнити єкатерининський судоустрій, не довіряючи при цьому нижчим судам, шукав шляхів для забезпечення того, щоб якомога більша кількість справ доходила до центру.

Окрім розглянутої триланкової системи судів, Установами передбачалося запровадження низки органів, які мали змішаний статус. До таких органів слід віднести нижній земський суд, дворянську опіку та міський сирітський суд. Ці органи насправді судами не були. Нижній земський суд — це фактично земська поліція, якою Катерина II, за висловом О. Д. Градовського, озброїла повітові дворянські громади[401]. Міські сирітські суди та дворянські опіки були становими опікунськими органами при нижніх судах, але їх рішення переглядалися відразу у верхніх судах, що вказувало на належність органів опіки до судової системи.

Неможливо оминути увагою експеримент із запровадження в Росії совісних судів. Цим органам присвячено XXVI главу Установ. У літературі висловлювались припущення, що автором цієї глави був С. Ю. Десницький. Ми, принаймні, бачимо вплив на цю главу його ідей, висловлених у раніше розглянутому «Поданні». Крім того, саме тут очевидним є вплив праць У. Блекстона. Зразком для совісного суду слугував англійський суд лорда-канцлера, відомий як «суд справедливості», а також українські третейські суди, статус яких був визначений «Правами, за якими судиться малоросійський народ». Натомість компетенція совісного суду була, передусім, зорієнтована на розгляд кримінальних справ (стосовно неповнолітніх, чаклунства, оскарження незаконного арешту за нетяжкі злочини). У цьому Г. М. Барац бачив помилку. Зрозуміло, що розгляд справ на підставі засад boni et aequi, з певним відхиленням від формальних приписів закону, в кримінальних справах є неприпустимим. Однак Катерині II дуже хотілося запровадити в Росії щось подібне до англійського акта Habeas corpus, який, утім, до права справедливості особливого стосунку не мав[402]. Ряд учених, зокрема В. С. Шандра, позитивно оцінюють запровадження совісного правосуддя в Росії[403].

Установи для управління губерній надають створеній ще Петром І прокуратурі стрункої організаційної системи. На губернському рівні створювались колегії з губернського прокурора й двох стряпчих. Аналогічні колегії діяли при всіх верхніх станових судах. На рівні повітів діяли повітові стряпчі. Прокуратура забезпечувала загальний та судовий нагляд за додержанням законів[404]. Стряпчі мали особливе право пред’явлення позовів стосовно питань ввіреної їм сфери. Як позивачі стряпчі виступали самостійно. В решті питань вони були лише помічниками прокурора[405]. Справедливий погляд на прокуратуру як невід’ємну частину судової влади зберігся й після реформи 1864 р.

Установи для управління губерній не відразу були запроваджені на території України. Як зазначає В. О. Григор’єв, положення про незастосування Установ у Малоросії було відображено в супровідному листі Катерини II, разом з яким вона передала Установи Сенату[406]. Під поняттям «Малоросія» в ті часи передусім розумілися землі колишньої Гетьманщини. Водночас Слобідсько-Українська губернія також перебувала під управлінням малоросійського генерал-губернатора П. О. Румянцева[407]. Під його владою опинився й Київ, згідно з імператорським указом від 20 жовтня 1775 р. «Про приєднання Києва до Малоросії»[408]. Малоросія ще певний час зберігала полковий устрій, продовжували також функціонувати статутові суди. На Слобожанщині полковий устрій було скасовано раніше, і там існувала дещо спрощена система: у провінціях урядували й чинили суд воєводи, а в комісарствах — комісари[409].

У 1780-х рр. імперська влада розпочинає поширення на територію України намісницького ладу. Першим тут було засновано 1780 р. Харківське намісництво[410]. Невдовзі, 16 вересня