Читати книгу - "Викрадачі"

— Так. Вона померла. — Останнє слово прозвучало з такою гіркотою, на яку він — наскільки я його знала — був неспроможним. — А я й досі її кохаю. У цьому ти, чорт забирай, маєш рацію, якщо тебе це влаштує. Не розумію, як тебе це обходить. Я її кохаю. Якщо ж ти нездатна зрозуміти, що то за кохання, то я не збираюся пояснювати. — Він підвівся на ноги.

— Мене це не влаштовує. — Коли я вже почала плакати, не могла спинитися. — Так виходить тільки гірше. Не знаю, що ти задумав, про що ти говориш. Ти навіть гадки не маєш, як я прагнула зрозуміти тебе. Але з нами все ясно, Роберте, й це мене влаштовує — так, влаштовує. — Я зняла китайську фарфорову вазу з серванта, де вона перебувала, щоб діти її не зачепили, й пожбурила у протилежну стіну. Вона розлетілася на дрібненькі уламочки над каміном, під портретами батьків мого батька, міцних людей із Цінціннаті. Одразу й пошкодувала, що розбила вазу. Про все шкодувала, крім моїх дітей.

Розділ 35

1878 рік

Село, в якому вони орендують будинок, ще тихіше, ніж розташоване поблизу місто Етрета, але Ів каже, що саме це йому й подобається найбільше. Трувіль, де вони провели один день, роздратував Іва: він сказав Беатрисі, що центральною вулицею прогулюється людей не менше, ніж Єлисейськими полями. А з цього села вони, якщо забажають комфорту без метушні й штовханини, завжди можуть дістатися Етрети кабріолетом, як порядні люди. Утім, ця невеличка купка будиночків, від якої за п’ять хвилин можна дійти до моря, цілком задовольняє їх усіх. Майже не виїжджаючи нікуди, вони кожного дня прогулюються пляжем, де пісок чергується з галькою.

Щовечора Беатриса читає татусеві вголос Монтеня. Вони сидять у вітальні найманого будинку, де крісла вкриті дешевою дамасковою тканиною, а на поличках розставлено безліч морських мушель. Двоє інших чоловіків, сидячи поряд з ними, теж слухають або стиха розмовляють поміж собою. Вона розпочала також нову вишивку, щоб прикрасити нею подушечку в гардеробній кімнаті Іва — подарунок до дня його народження. Щодня сідає за цю роботу, примушуючи себе зосереджуватися на крихітних золотих і пурпурових квіточках. Їй подобається вишивати, сидячи на веранді. Підвівши очі, може звідти бачити море, лівіше й правіше — скелі, сіро-коричневі, із зеленими верхівками, а на березі — пошарпані халупи рибалок, витягнуті з води човни; на неспокійному небокраї збираються хмари. Дощить кожні кілька годин, а потім крізь хмари знов проривається сонце. З кожним днем все теплішає, коли раптом одного ранку вони змушені залишитися всередині, бо здійнялася буря. Зате наступного дня сонце сяє ще яскравіше.

Заняття, які вона собі обрала, допомагають уникати Олів’є, але одного дня він підходить і сідає біля неї на веранді. Його звички їй відомі, і цей крок до них не належить. Уранці, а потім ближче вечора (якщо дозволяє погода) він завжди малює на березі. Він не раз запрошував і її піти з ним, але її відмова під швидко вигаданим приводом — мовляв, у неї ще полотно не готове, — зупиняла його, й Олів’є ішов на берег сам, весело насвистуючи, злегка підіймаючи капелюха, коли проходив повз її крісло на веранді.

Цікаво, гадає вона, чи не йде він так жваво тому, що вона дивиться на нього. До неї повертається почуття, немовби під її поглядом він скидає тягар своїх років. А може, вона просто звикла дивитися на нього крізь його роки, тепер такі добре їй відомі, й бачити лише ту особистість, яку створили всі ті роки? Кожного разу, коли він уклоняється й іде від неї, Беатриса спостерігає, як струнка постать в улюбленому старому костюмі для малювання прямує берегом далі й далі. Вона намагається забути все, що знає про нього, і знов уявити його собі лише старіючим родичем її чоловіка, що опинився випадково на відпочинку разом з ними. Але ж їй надто багато відомо про його думки, його звичку будувати фрази, його відданість своїй справі, про його повагу до її робіт. Зрозуміло, тут він не надсилає їй листів, але ж ті листи постійно з ними: його почерк з нахилом, раптовий прорив думок на папір, ласкаве «ти» на сторінці.

Сьогодні ж у нього замість мольберта — книжка, затиснута під пахвою. Він так упевнено сідає у велике крісло поряд з нею, наче наголошує, що так просто його не проженеш. Вона мимоволі радіє з того, що вдягла сьогодні світло-зелену сукню з жовтими рюшами на комірі — кілька днів тому він зауважив, що в цій сукні вона схожа на нарцис. Їй навіть хочеться, щоб він сів ближче, аби його плече в сірому піджаку торкалось її плеча, хочеться, щоб він пішов, хочеться, щоб він сів на потяг до Парижа. Горло їй стискає. Від нього йде приємний запах: або не знайомого їй мила, або одеколону. Цікаво, чи багато років він користується цим ароматним засобом, чи ж змінив його з роками. Книжка лежить у нього на колінах, так і не відкрита, й Беатриса переконана, що він не збирається читати, особливо коли помічає назву: La loi des Latins.[80] Вона знає — це книжка з якоїсь дальньої полиці у вітальні. Напевно, він прихопив її, коли йшов посидіти з Беатрисою — вона схиляється над шиттям, ховаючи усмішку.

— Bonjour,[81] — промовляє вона, сподіваючись, що це прозвучало нейтрально, як належить говорити в таких випадках господарці дому.

— Bonjour, — відповідає він. Одну-дві хвилини вони сидять мовчки. Ось, думає вона, й доказ — ні, справжня проблема. Якби вони були дійсно чужими людьми або й родичами — так, звичайними, вони вже базікали б про якісь дрібнички. — Можна спитати тебе, моя люба?

— Будь ласка. — Беатриса знаходить маленькі ножиці з довгими витягнутими вістрями й карбованими держаками й перерізає нитку.

— Ти збираєшся уникати мене весь місяць?

— Ми тут тільки шість днів, — відказує вона.

— З половиною. Шість днів і сім годин, — уточнює він. Це звучить комічно, вона підводить на нього очі й посміхається. — Ось так краще, — зауважує Олів’є. — Я так і сподівався, що покарання не триватиме чотири тижні.

— Покарання? — перепитує вона якомога невинніше. Намагається знову вдягнути нитку в голку