read-books.club » Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

149
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 171
Перейти на сторінку:
й не може.

— Саме так. А за віщо? За те, що я здалеку милуюся молодою художницею? Я тримаюся цілком чемно, тож і ти могла б відповісти мені більш сердечним поводженням.

— Гадаю, ви здогадуєтеся… — починає вона, але не може впоратися з голкою.

— Дозволь, допоможу. — Він бере голку й акуратно вдягає в неї тонісіньку золоту шовкову нитку, повертає голку Беатрисі. — Розумієш, старі очі. Що більше ними користуєшся, то гострішим стає зір.

Вона не може стриматися й сміється. І саме ця іскорка гумору, його здатність жартувати над собою, знімають її напруження більше, ніж будь-що інше.

— Добре. Тоді ви здатні побачити своїми гострими очима, що мені неможливо…

— Приділити мені стільки ж уваги, скільки ти приділила б камінчику, що потрапив у твій чарівний черевичок? Насправді, камінчику ти приділила б уваги більше — то, можливо, й мені слід зробитися більш надокучливим?

— Не треба, будь ласка… — вона знову сміється. Вона ненавидить ці пустощі між ними, що трапляються в такі хвилини — задоволення, яке можуть помітити інші. Хіба цей чоловік не розуміє, що він є членом її родини? Що він уже похилого віку? І знову вона відчуває непевність віку. Він уже встиг її навчити, що людина в душі не почувається старою — принаймні, допоки тіло не вимагає своєї сумної данини. Саме тому тато виглядає старішим, хоча насправді він молодший з братів, а цей художник з білим волоссям і срібною бородою, здається, не може вирішити, як йому поводитися.

— Годі, ma chere.[82] Я надто старий, щоб заподіяти тобі шкоду, а твій чоловік цілком схвалює нашу дружбу.

— А чому б він мав цього не схвалювати? — Вона хоче, щоб у її голосі бриніла образа, але втіха, що він поряд з нею, надто велика — й ось вона вже знову посміхається.

— Ну, що ж, добре. Ти сама завела себе в куток своїми доказами. Якщо не існує жодних заперечень з будь-якого боку, ти завтра вранці можеш вийти малювати зі мною. Мій приятель-рибалка, що мешкає на березі, стверджує, що дощу не буде — погода має бути такою гарною, що риба сама стрибатиме в його човен. А мені здавалося, що риба підстрибує вище якраз у дощові дні. — Він вимовляє це з акцентом жителів узбережжя, й вона сміється. Він простягає руку до моря. — Мені не подобається, що ти марно витрачаєш свій час на оце шиття. Коли великий художник починає розвиватися, йому потрібно бути на природі з пензлем у руці.

Тепер вона відчуває, як зашарілася, аж шия почервоніла.

— Не потрібно глузувати з мене.

Одразу він стає серйозним і бере її за руку — немов машинально, зовсім не для залицяння.

— Ні, ні. Я мовлю чисту правду. Якби я мав твоє обдарування, то не гаяв би жодної хвилини.

— Не гаяв? — Вона наполовину сердиться, наполовину готова заплакати.

— Ах, мила моя! Я незграбно висловився. — Він цілує їй руку на знак вибачення й випускає, перш ніж вона почне заперечувати. — Ти повинна знати, яка у мене велика віра в твою працю. Не обурюйся! Тільки ходімо зі мною разом малювати завтра вранці — тоді ти запам’ятаєш, як тобі це сподобається, а про мою незграбність і взагалі про мене швидко забудеш. Я ж просто супроводжуватиму тебе до найкращого краєвиду. Домовилися?

Знов це — його очима на неї дивився вразливий хлопчик. Вона провела рукою по лобі. Не може уявити собі, щоб кохала когось більше, ніж його в цю мить — не його листи, не його чемність, а самого чоловіка й ті роки, що зробили його довершеним, одразу впевненим у собі й дуже вразливим. У горлі їй сохне, вона обережно встромляє голку в шиття.

— Згодна. Дякую. Я обов’язково піду.

Коли за три тижні вони повернуться до Парижа, з нею будуть п’ять невеликих полотен, а на них — море, човни, небо.

Розділ 36

Кейт

Роберт не переїхав одразу з нашої домівки, я теж нікуди не квапилася — не бажала зривати з місця маму й дітей, не бажала залишати будинок, про який мріяла, який полюбила і який купити допомогла моя матуся. Після того, як я розбила ту вазу, Роберт зібрав свої листи, поклав до кишені й пішов геть, не потурбувавшись узяти із собою бодай зубну щітку чи свіжу білизну. Я подумала про нього б краще навіть тоді, якби він піднявся на другий поверх і тихенько запакував свою валізу.

Декілька днів я його не бачила — де він був, гадки не маю. Мамі я тільки сказала, що ми сильно посварилися, потрібен час, щоб трошки відійти. Вона засмутилася, але не дуже переймалася — я бачила, вона гадає, що незабаром усе владнається. Я намагалася переконати себе, що він оселився у Мері, де б вона не мешкала, проте не могла позбавитися відчуття, що він говорив правду, коли з таким болем вимовив: «Вона померла». Просто він, напевно, не здатен до жалоби. Це було мало не найгіршим. Але те, що їхня інтрижка припинилася з її смертю, не заспокоювало мого болю. Навпаки, ці думки переслідували мене повсякчасно, вселяли в мене жах, якого я не могла подолати.

Одного дня на тому ж тижні я читала (не дуже уважно) на ґанку, а моя мама сиділа в кріслі на веранді, штопала, й ми обоє наглядали за дітьми, а вони що було сили поливали сад, і тут з’явився Роберт — просто під’їхав без зайвого галасу й вийшов з машини. Зі свого місця я бачила, що в нього там складені речі: мольберти, картини, скриньки. Серце моє закалаталося в горлі. Він пішов по доріжці — спершу до матусі, поцілував їй руку й спитав, як вона почувається. Я знала — вона відповідає йому, що все гаразд, хоча позавчора я відводила її до лікаря через нові напади запаморочення. До того ж вона тепер зрозуміла, що він має залишити нас.

Потім Роберт повільно підійшов стежкою до мене, й на мить я знову відчула фізично його присутність: міцне тіло, що не було ані товстим, ані худорлявим, рухи могутніх м’язів на руках і ногах. Одяг на ньому виглядав більше занехаяним, ніж зазвичай, і з фарбою він перед тим поводився не так дбайливо, тому на закочених рукавах залишилися плями червоного, а штани хакі були поцятковані білим і сірим. Я бачила, як зморшки на шкірі й обличчі виказують його вік, як під очима з’явилися смуги, бачила погляд його яскравих зелено-брунатних очей, густу чуприну,

1 ... 60 61 62 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"