Читати книгу - "Викрадачі"

І все ж таки Мері — звичайне ім’я, дуже розповсюджене; його можна зустріти в казках і дитячих віршиках, так звали й матір Ісуса. А також шотландську королеву[78] й зовсім не схожу на неї Марію Криваву,[79] а ще була Марія Магдалина. Ні, ім’я не гарантувало ані невинності, ані наївності. Почерк, як у підлітка, літери великі, проте спритно написані, без помилок, фрази побудовані людиною, яка звикла до роздумів, часом її думки вражають, висловлені не без почуття гумору, іноді дещо цинічно. Час від часу вона дякувала йому за малюнок або прикладала до листа власний вдалий етюд. Один такий займав цілу сторінку, на ньому зображені люди, що сидять у кафе за кухлями пива й чашками чаю. На одному листі стояла дата — кілька місяців тому, але на більшості дати не були позначені, й жодного конверта. Якось він додумався викидати їх, а можливо, відкривав конверти не вдома й просто викидав їх, а самі листи носив без конвертів у кишені — декілька були потерті, немов їх довго носили в кишені. Вона не згадувала про їхні зустрічі, не писала, що хоче побачити його, лише одного разу згадала, як вони цілувались. Більше в листах не було нічого насправді сексуального, хоча вона скаржилася часто, що сумує за ним, кохає його, весь час мріє про нього. Одного разу вона назвала його «недосяжним», з чого випливало, що нічого серйозного між ними, цілком можливо, й не існувало.

Утім, все могло трапитися, якщо вони кохають один одного. Я поклала листи на місце. Саме Робертів лист засмутив мене більш за все, проте інших листів від нього я не розшукала, лише листи від неї. І я не знайшла більше нічого ані в студії, ані в його кабінеті, нічого не знайшла в його другому піджаку, й у машині, яку я теж обшукала того ж вечора — нібито забула там ліхтарик у бардачку — нічого. І він не стежив, що й як я шукаю, взагалі не звернув на те уваги. Грався з дітьми, посміхався за обідом, виглядав бадьорим, але думками був десь далеко, бачила по очах. У тому й річ, і це мене переконало.

Розділ 34

Кейт

Посварилася я з ним наступного дня. Дочекалась, коли матуся піде на прогулянку з дітьми, й попросила його затриматися на кілька хвилин, тому що знала: у той день заняття в нього починалися лише після обідньої перерви. Листи я заховала до серванта в їдальні, за винятком лише того, що був написаний Робертовим почерком (той поклала в кишеню), і змусила його присісти за стіл, поговорити. Йому кортіло скоріше йти до коледжу, але він застиг, коли я спитала, чи знає він, що мені все відомо. Насупився. Втім, тремтів не він, а я — чи від обурення, чи з переляку, навіть не знаю.

— Про що ти кажеш? — Його похмурий вигляд був непідробним. Одягнений він був у щось темне, й на мене одразу вплинула його краса, як то вже бувало не раз у минулому: королівська статура, вольове обличчя.

— Питання перше: ти бачишся з нею в коледжі? Кожного дня бачишся? Може, вона приїхала сюди з Нью-Йорку?

Він відкинувся на спинку.

— Бачусь у коледжі — з ким?

— З тією жінкою, — звинуватила його я. — З жінкою, що є на всіх твоїх картинах. Вона позує тобі тут, у коледжі, чи в Нью-Йорку?

Він починав сердитися.

— Про що мова? Мені здавалося, ми все вже з’ясували щодо цього.

— Ти бачишся з нею кожного дня? Чи вона надсилає тобі листи здалеку?

— Мені — листи? — Виглядав він приголомшеним — без сумніву, відчуваючи свою провину.

— Можеш не відповідати. Я знаю, що надсилає.

— Знаєш, що надсилає? Що саме ти знаєш? — У його очах тепер палав гнів, змішаний з розгубленістю.

— Я все знаю, тому що знайшла її листи до тебе.

Зараз він дивився на мене так, немов йому бракувало слів, неначе він дійсно не знав, що сказати. Нечасто я бачила його таким спантеличеним — принаймні, коли йшлося про реакцію на зовнішній світ, а не на те, що він відчував у собі самому. Він поклав руки на стіл, поряд з пачкою порошку, яким матуся полірувала меблі.

— То ти знайшла листи від неї до мене?

Дивна річ: у його голосі не чутно було сорому. Якщо мені потрібно було б описати його обличчя й голос у ту хвилину, то мусила б сказати, що він виглядав одразу нетерплячим, стривоженим і оптимістичним. Мене це розлютило: щось у його тоні підказувало, що він кохає її до нестями, кохає навіть саму згадку про неї.

— Знайшла! — закричала я, підстрибнула на ноги й витягла листи із серванта, де вони були заховані під підставками для чашок. — Знайшла і навіть знаю, як її звуть, бовдуре нещасний! Мері її звуть. Навіщо ти залишив листи в домі, якщо не бажав, аби я на них натрапила? — Я кинула листи на стіл, і Роберт узяв один з них у руки.

— А, Мері! — він підвів голову й мало не посміхався, втім, сумно. — Ну, це дрібничка. Не те що дрібничка, але це несерйозно.

Мимоволі я розплакалася — не стільки від того, що він зробив, скільки від того, що він бачив, якою я здатна бути: так театрально витягти ті листи й кинути перед ним на стіл. Не могла собі уявити, що це виглядатиме так принизливо.

— То ти гадаєш — це дрібничка, коли кохаєш іншу жінку? А на це що скажеш? — Я витягла з кишені клаптик його власного листа, того, що був поза сумнівом написаний його почерком, зім’яла й кинула йому в обличчя.

Він спіймав папірець і розгладив його на столі. Здається, я прочитала в нього на обличчі, що йому не віриться. Потім він прийшов до тями.

— Кейт, хай тобі грець, що ти забрала собі в голову? Вона ж померла. Померла! — Крильця носа й губи в нього побіліли, обличчя закам’яніло. — Вона давно померла. Ти що ж, гадаєш, я не віддав би все, аби тільки врятувати її, аби дати їй змогу малювати й надалі?

Тепер я схлипувала ще й від ніяковості.

— Померла?

Єдиний датований лист від Мері вказував на те, що вона була жива ще два-три місяці тому. Мені хотілося сказати, як годиться у таких випадках: «Ах, прийми мої співчуття». Вона потрапила в дорожню пригоду? Чому ж він в останні місяці й тижні не поводився, як людина,