Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Нарешті, на м'якій землі біля струмка, де земля була волога і добре зберігала відбитки, він помітив свіжі сліди. Великі, чіткі відбитки копит свідчили про те, що тут нещодавно проходив великий самець оленя, з розлогими рогами та міцними м'язами, гордий і незалежний володар лісу. Кер усміхнувся, відчуваючи, як азарт мисливця прокидається в його крові, як його серце починає битися швидше, а руки міцніше стискають лук та стріли. Здобич близько. Він прискорив крок, намагаючись не втратити слід звіра, що вів його вглиб лісу, до своєї смерті.

Він рушив слідом, рухаючись безшумно, наче тінь, що ковзає по землі, не залишаючи по собі жодного сліду, жодного звуку, жодного запаху. Його босі ноги, засмаглі від сонця та загартовані дорогою, ледь торкалися землі, не ламаючи сухих гілочок, не шелестячи листям. Він ступав обережно, наче кішка, що підкрадається до здобичі, його м'язи були напружені, а почуття загострені до краю. Він чув кожен шелест, кожен тріск, кожен спів птаха, він бачив кожен рух в травах, кожен промінь світла, що пробивався крізь листя, він відчував кожен запах, кожен подих вітру, кожен аромат лісу. Він був частиною цього світу, він був його тінню, він був його духом.

 Вітер дув йому в спину, забираючи його запах від чутливого носа оленя, несучи його геть, в гущавину лісу, де він змішувався з ароматами трав, квітів, землі. Кер рухався проти сонця, щоб його тінь не видавала його присутності, щоб він залишався невидимим для тварини, щоб не сполохати її своєю постатю, що рухалася в гущавині. Він був наче частиною лісу, зливаючись з ним, стаючи невидимим для своєї здобичі, його рухи були плавними та безшумними, його одяг зливався з кольорами лісу, його запах був прихований вітром.

Він рухався так вже з півгодини, уважно стежачи за слідами на землі, за поламаними гілками, за запахом звіра, що ставав все сильнішим і чіткішим. Він знав, що олень близько, що він незабаром побачить його. І він не помилявся. Сліди привели його до великої галявини, що купалася в променях ранкового сонця.

Кер підкрався до галявини, де пасся самець. Галявина була вкрита соковитою зеленою травою, що сяяла в сонячному світлі, наче смарагдовий килим. Посередині її протікав невеликий струмок, його води були чистими та прозорими, в них відбивалося блакитне небо та білі хмари. А навколо росли кущі дикої малини та ожини, їхні гілки були вкриті стиглими ягодами, що вабили до себе птахів та звірів. Олень стояв серед високих трав, похитуючи головою, його великі карі очі спокійно оглядали навколишній простір, шукаючи небезпеку, але не знаходячи її. Його розлогі роги, наче гілля дерева, прикрашали його голову, роблячи його схожим на лісового короля. А міцні м'язи грали під його гладкою рудою шерстю, свідченням його сили та здоров'я. Він був справжнім красенем лісу, символом сили та благородства.

Кер застиг в кущах, прицілюючись. Його рука міцно стискала спис, виготовлений з гострого кременю, наконечник якого блищав на сонці, наче крапля крові. Це була його улюблена зброя, яку він сам виготовив, обережно оббиваючи кремінь об камінь, поки той не набув потрібної форми, і якою вже добув не одного звіра. Він любив цей спис, відчував його вагу в руці, його гостроту, його силу. Він знав, що цей спис не підведе його, що він допоможе йому добути здобич для свого племені.

Олень раптом підняв голову, наче відчувши небезпеку. Його ніздрі затремтіли, вловлюючи ледь вловимий запах людини, що приніс вітер. Великі карі очі звіра нервово забігали, оглядаючи галявину, шукаючи джерело загрози. Кер затамував подих, його серце забилося частіше, кров пульсувала в скронях. Він знав, що має лише один шанс. Якщо він промахнеться, олень злякається і втече, зникнувши в гущавині лісу зі швидкістю блискавки.

Він кинув спис з усієї сили, вкладаючи в кидок всю свою вправність та енергію, всю свою волю та бажання. Зброя пронизала повітря, наче блискавка, залишаючи за собою ледь помітний свист. Кер слідкував за польотом списа, не відводячи очей від цілі. І ось - влучив! Спис пробив бік оленя, занурившись глибоко в його тіло. Тварина з хрипом впала на землю, її ноги засмикалися в останніх конвульсіях, піднімаючи хмари пилу.

Кер підбіг до здобичі, відчуваючи одночасно і радість перемоги, і жаль до вбитої тварини. Він розумів, що це була необхідність, що це було заради виживання його племені. Але він все одно відчував сум за цим прекрасним створінням, що віддало своє життя, щоб нагодувати інших. Він схилився над оленем, погладив його по голові, прошепотів слова подяки Кайрану за вдале полювання і духу оленя за жертву, яку він приніс для виживання племені.

Потім він обробив тушу, вправними рухами відокремлюючи м'ясо від кісток, знімаючи шкуру, вирізаючи найкращі шматки. Він склав їх у шкуру оленя, яку перекинув через плече, і рушив у зворотний шлях, до свого поселення, до своєї сім'ї. Він сподівався, що свіже м'ясо підніме настрій його рідним і хоч трохи розвіє темні хмари, що, як він відчував, нависли над племенем.

Кер тягнув за собою важку ношу - передні ноги та спину оленя, впольованого ним сьогодні вранці. Сонце вже піднялося високо, а попереду ще був довгий шлях до поселення. Раптом він згадав про обіцянку, дану сестрі Ейлі. "Я вполюю тобі зайчика, Ейло," - сказав він їй. "Великого, пухнастого зайчика. Як же я міг забути!" - дорікнув собі Кер. Олень - це, звичайно, добре, але Ейла ще замала, щоб оцінити таку здобич. Їй потрібен хтось маленький та пухнастий, з ким можна гратися.

На щастя, полювати на зайців було значно легше, ніж на оленів. Кер озирнувся - ось і він, сірий клубочок, що причаївся під кущем. Він обережно поклав ношу на землю, щоб не злякати звірка, і дістав лук. Одна влучна стріла - і маленький зайчик вже лежав біля ніг юнака.

"Ось тепер Ейла точно зрадіє", - подумав Кер, підбираючи здобич. Він прив'язав зайчика до оленячих ніг і, задоволений, рушив далі. Він вже уявляв, як розповідатиме сестрі про те, як вправно він вполював і оленя, і зайчика.