Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

 — Тримай, сестричко, - сказав він лагідно, - це тобі на сніданок. Поки мама готуватиме тобі м'ясо, ти можеш поїсти ягід та горішків.

 — А ти коли повернешся? - спитала Ейла, беручи ягоди і розглядаючи їх з цікавістю.

 — Скоро, - відповів Кер, гладячи її по голові, по її м'якому русявому волоссю, що нагадувало йому стиглу пшеницю. - Не сумуй без мене. Я принесу тобі гарну пташку з червоними пір'їнками. Ти ж любиш червоний колір, правда?

 — А принесеш зайчика? - спитала Ейла, її очі засяяли від захоплення, вона вже уявляла собі м'яку сіру шкурку та довгі вушка.

 — Звичайно, - усміхнувся Кер, - найбільшого і найпухнастішого. А ще я принесу тобі горішків та солодких ягід.

Він попрощався з сестрою, ще раз погладив її по голові і вийшов з печери, відхиливши важку шкуру бізона, що служила завісою. На дворі його зустріло яскраве сонце та спів птахів. Він глибоко вдихнув свіже повітря, насолоджуючись його прохолодою та чистотою.

 — Будь обережний, сину, - сказала Лада, торкаючись його плеча. Її дотик був теплим і ніжним, наче вона хотіла захистити його від усіх бід світу, від усіх небезпек, що чатували на нього в лісі. - І не заходь далеко в ліс. Кажуть, там бачили сліди племені Ворона. Вісник вчора бачив їхні тотеми біля річки. Вони залишили там мертвого ворона - знак війни.

Кер кивнув, згадуючи розповіді про плем'я Ворона, що жило на півночі, за Темним Лісом та річкою Щедра. Кер з дитинства чув розповіді старійшин про плем'я Ворона, про їхню жорстокість та віроломство, про їхню жагу до крові та війни. Вони були давніми ворогами Соколів, їхні племена постійно ворогували за мисливські угіддя та кращі землі, за право жити та полювати в цих лісах. Кер пам'ятав історії про криваві битви, про втрати та перемоги, про героїв, що загинули, захищаючи своє плем'я, про зрадників, що переходили на бік ворога заради власної вигоди. Вони поклонялися Моріган, богині смерті, і вірили, що вона дарує їм силу в боях, що вона веде їх до перемоги. Він зітхнув, усвідомлюючи, що його неспокій має підстави. Тіні війни вже наближалися до їхнього племені, і скоро їм доведеться захищати свою землю, свої домівки, своїх рідних.

Кер йшов у напрямку лісу. Він відчував під босими ногами м'якість трави, прохолоду вологої землі, шорсткість каміння. Кер знову вдихнув на повні груди свіже ранкове повітря, насолоджуючись його чистотою та прохолодою, відчуваючи в ньому аромат трав, квітів, землі, свободи.

Сонце вже піднялося над лісом, золотячи верхівки дерев, фарбуючи їх в яскраві жовтогарячі кольори, та розганяючи останні клаптики туману, що ще затримувалися в низинах, наче примари ночі, що не хотіли поступатися місцем дню. Світло грало на листі, створюючи мерехтливі візерунки, наче сонце танцювало на них своїми променями. Воно пестило трави, що тягнулися до нього, наче зелені руки, благаючи про тепло та життя. Воно грайливо стрибало по скелях, що виблискували вологою після нічної роси, наче вкриті діамантами. Все навколо дихало життям, рухом, енергією, створюючи казкову картину пробудження природи.

Але в серці Кера, незважаючи на красу цього ранку, незважаючи на спів птахів, незважаючи на тепло сонця, все ще панував неспокій. Тіні війни, про які говорила мати, все ще нависали над землею, наче хижі птахи, що кружляють в небі в очікуванні здобичі. І Кер знав, що йому, можливо, вже сьогодні доведеться зустрітися з ними лицем до лиця, захищаючи свій дім, свою сім'ю, своє плем'я. Він думав, що йому, можливо, доведеться стати воїном, захисником, героєм. І він був готовий до цього.

Кер ступив на вологу лісову траву, що ще не встигла просохнути від нічної роси, і відчув її прохолоду на своїх босих ногах. Кожна крапля блищала на сонці, наче маленький діамант, розсипаний по зеленому килиму, створюючи ілюзію дорогоцінного покривала, що вкривало землю. Він оглянув ліс, вловлюючи найменші звуки та запахи, наче хижак, що вистежує свою здобич.

Шелест листя під ніжним подихом вітру, що грався в кронах дерев, створював мелодію, тиху та заспокійливу. Спів птахів, що перегукувалися між собою в гущавині дерев, наче перемовлялися таємною мовою, наповнював ліс життям та радістю. Тріск гілок, що ламалися під вагою білки чи куниці, що стрибали з гілки на гілку, нагадував про те, що в цьому лісі є й інші мешканці, що живуть своїм життям, своїми турботами. Аромат хвої, що наповнював повітря свіжістю, бадьорив та надихав. Аромат вологої землі, що прокидалася після нічного сну, дарував відчуття спокою та стабільності. Аромат квітів, що розпускалися на сонячних галявинах, нагадував про красу та ніжність природи.

Все це зливалося в єдину симфонію лісу, яку Кер знав і розумів з дитинства. Він виріс в цьому лісі, він знав кожен його куточок, кожен звук, кожен запах. Він знав, де ховаються звірі, де ростуть ягоди, де знайти чисту воду. Ліс був його домівкою, його захистом, його джерелом життя.

Полювання - це було не просто добування їжі, це був ритуал, танець з природою, в якому мисливець і здобич ставали частиною одного цілого, зливалися в єдиному пориві життя та смерті. Це була гра на виживання, де кожен рух, кожен звук, кожен запах мали значення. І Кер був майстром цієї гри, він знав її правила, він відчував її ритм, він був її частиною.

Сьогодні Кер полював на оленя. Він обрав для цього гущавину лісу, де високі дерева з густими кронами створювали прохолодну тінь, захищаючи від спекотного сонця, а сонячні промені ледь пробивалися крізь листя, малюючи на землі химерні візерунки, наче граючись з тінями. Він йшов вже кілька годин, уважно вдивляючись у сліди на землі, прислухаючись до шорохів у кущах, вловлюючи найменші зміни у запахах лісу, намагаючись відчути присутність звіра, його страх, його бажання сховатися. Але поки що безрезультатно. Тварини, наче відчували його неспокій, його внутрішню тривогу, і трималися подалі, ховаються в глибині лісу, в найгустіших заростях. Навіть птахи співали якось тихіше та обережніше, ніби передчуваючи наближення чогось недоброго, наче знали про небезпеку, що нависла над цими землями.