Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

Від грудня 1934 р. навчання польською мовою у польських школах та інститутах було обмежене або заборонене[1041]. Така ж доля 1936 р. спіткала грецькі школи на Донбасі[1042].

Етнічні українці теж не були захищені від політичних репресій. Упродовж двох тижнів після вбивства Кірова в Києві були допитані тридцять сім українців, яких звинуватили у причетності до «Українського білоґвардійського терористичного центру». Серед звинувачених було двадцять три «широко відомих письменники, громадські й культурні діячі» (серед них глухонімий поет О. Влизько). Семеро були галичанами, які «приїхали жити на Радянську Україну». Двадцять сім звинувачених, більшість яких ніколи не були за кордоном, засудили до розстрілу і стратили за перехід кордону Радянської України з Румунії і Польщі з наміром здійснити тут терористичні акти[1043]. Члени Української організації орієнталістів були репресовані як японські шпигуни[1044]. Українці з Галичини (яка тоді перебувала під владою Польщі) були так само під підозрою, як і етнічні поляки та німці[1045]. Навесні 1935 р. Сімнадцять колишніх членів групи Українських лівих есерів (партія боротьбистів) були арештовані за підпільну контрреволюційну діяльність, тероризм, гуртування українських націоналістів[1046]. Деяких членів комуністичної партії заарештували як українських націоналістів. На шахтах Донбасу робітників заарештовували за читання української націоналістичної літератури (Винниченка, Куліша) і за портрет Скрипника, який виявили в одній кімнаті в гуртожитку. В Кадіївці кілька чоловік репресовано за протест проти ведення зборів російською мовою і за начебто сказану фразу: «Україна в ярмі»[1047].

Колишніх опозиціонерів та представників етнічних меншин було досить легко визначити й ізолювати як імовірних ворогів. Значно важче, як стверджували Сталін, Вишинський та ін. З 1933 р., було викрити так званих прихованих та замаскованих ворогів. Сталін скористався із вбивства Кірова, щоб поширити інтенсивне полювання на ворогів на кожен, навіть найглухіший закуток країни. Ще до вбивства таємна поліція пильно стежила за кожним, кого вважала політично підозрілим. Після тієї ленінградської події мисливці на ворогів, особливо з НКВС, заповзялися їх фанатично переслідувати. Вся операція загрожувала перерости у загальний терор: що пильніше наглядали за суспільством, то більше прихованих ворогів виявляли.

Енкавеесівці ретельно записували численні «контрреволюційні» розмови, пісні, листівки як на Донбасі, так і в інших місцях[1048]. Якщо вірити цим записам, з’являється спокуса повірити і в те, як це й робили фанатики пильності (НКВС), що «вороги» були повсюди.

Однак це був би вкрай швидкий і небезпечний висновок. Звісно, інколи траплялося щось бовкнути або спалахнути емоціями. Але більшість населення навчилася тримати язика за зубами й утримуватися від ризикованих коментарів. До того ж справжні вороги радянської влади, усвідомлюючи небезпеку, намагалися триматись непомітно, саме тому Сталін та решта переконували, що такі приховані вороги найнебезпечніші. Ось чому службу безпеки змушували йти на все, щоб відкопати прихованих «ворогів». Насправді справи в архівах КДБ Донбасу засвідчують, що більшість з них сфабрикували слідчі, провокатори й таємні інформатори, які точно знали, які саме слова передають думки й фантазії прихованих ворогів. Ці люди говорили за уявних ворогів — справа за справою — і ніде нема чітких доказів, лише плітки з других чи третіх уст або ж признання, здобуті під примусом[1049].

До органів безпеки надходило безліч доносів про численні випадки «небезпечної» реакції населення на вбивство Кірова. Нині неможливо встановити, чи за тими, реакціями справді стояли начебто вороги, чи їх сфабрикував НКВС зі своїми інформаторами. Невдовзі після вбивства Кірова на Донбасі заарештували комсомольця Добитька, який начебто заявляв: «Вбили Кірова — цього мало, треба було вбити Сталіна»[1050]. Луганського робітника Несмачного заарештували, бо під час розмови зі своїми товаришами він начебто сказав: «Убили Кірова — шкода, що не Сталіна»[1051]. Шахтарі з Горлівки потрапили за ґрати, бо співали «контрреволюційних пісень» про те, що «Кирова убили — хлебные книжки отменили, Сталина убъют — народы заживут»[1052].

Реакція молоді Донбасу, згідно з доносами до каральних органів, була зовсім небезпечною. Вбивство Кірова викликало багато нарікань і нападів на партійне керівництво, пряму критику радянської політики й гострі вияви антисемітизму, українського націоналізму і просто хуліґанства. Школярі в Сталіно говорили: «Тепер черга за Сталіним, скоро Сталіна не буде». Один хлопчина, батька якого вигнали з партії, зловтішно сказав про Кірова: «Так йому й треба». Якийсь Петренко, учень сьомого класу 49-ї школи в Сталіно, син червоного партизана, під час розмови про скасування карткової системи начебто заявив: «Хлібні картки скасовані, бо злякалися після вбивства Кірова. Робітники однаково їдять поганий хліб». Окрім того, Петренко начебто сказав на уроці: «Наші міліціонери гірші, ніж фашисти, вони теж б’ють і знущаються з робітників, а в допрах заковують і катують». Служба безпеки вважала Петренка терористом, бо він назвав Ніколаєва (вбивцю Кірова) героєм, і казав, що сам поїхав би до Москви і вчинив би так само[1053]. Міліція старанно нотувала навіть невинні вислови горлівських школярів, як-от: «Аби їх більше вбивали, у нас не було б уроків». Міліція повідомляла, що комсомольці на Артемівській шахті в Горлівці розважались обговоренням, як би вони вбили Сталіна, якби їх послали до Москви. Деякі з них передбачливо мудрували, що вбивство Сталіна нічого не змінить, бо до влади тоді прийде Каганович[1054]. Міліція доповідала і про збільшення кількості нападів українських дітей на євреїв, росіян і татар. У Горлівці хтось розповсюдив вірш про «ізбієніє жидов, большевіков і комуністов»[1055].

Жарти та анекдоти стали дуже небезпечними. Гурт молодих колгоспників у Рівному на Донбасі, які час від часу збиралися попиячити, співав: