Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
- Жанр: Наука, Освіта
- Автор: Хіроакі Куромія
Книжка відомого японського дослідника присвячена бурхливій історії Донбасу, козацького краю, де віками гуляв дух волі, де степ давав притулок тим, хто шукав кращого життя чи тікав від чужої сваволі. І це прагнення свободи, близьке і зрозуміле всім націям і народам, не змогли знищити ані самодержавницька Російська імперія, ані сталінський Радянський Союз. Гіроакі Куромія стверджує: упродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода, нездоланна і вічна, визначила вкрай різку і жорстку політичну історію Донбасу.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гіроакі Куромія
СВОБОДА І ТЕРОР У ДОНБАСІ
Українсько-російське прикордоння,
1870–1990-і роки
ПЕРЕДМОВА
З Гіроакі Куромією я познайомився влітку 1989 року в Донецьку. Він уперше приїхав до мого рідного міста попрацювати в архівах. Пам’ятаю, як він, поселившись в аспірантському гуртожитку, з’ясував, що в ньому немає гарячої води. «Гаряча вода влітку — це розкіш», — відповіли мої колеґи-історики. Але навіть вони не знали, що відповісти, коли одного дня раптово зникла вода холодна... З того часу Гіро майже щороку приїздив в Україну, кожного разу відвідуючи Донецьк. Багато що змінилося. Україна стала незалежною. Професор Куромія почав викладати в Індіанському університеті (Блумінґтон). Вивчив українську мову. В його сім’ї підросла донька Наомі і народився син Джун. Пережив він і пограбування в спальному вагоні поїзда «Київ-Донецьк», прокинувшись уранці з порожнім гаманцем. Постійними залишилися лише його феноменальна працьовитість, талант історика, добрий характер та ... відсутність влітку гарячої води у гуртожитку. Підсумком цих десяти років стала книга «Свобода і терор у Донбасі» — найкраще з того, що довелося читати про історію мого краю.
Тяжко писати про терор. Ще важче — про свободу. Саме тому такою важливою є думка, яку сам автор вважає головною: «Впродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода визначила вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Донбасу». Яка ціна такої свободи? Автор шукає відповідь на це запитання, використовуючи як концептуальні абстракції макроісторії, так і, майже хірургічні, інструменти мікроісторії. Останнє є особливо цінним, бо ґрунтується на масі нових джерел, знайдених Куромією в українських та російських архівах, в тому числі колишніх архівах КДБ по Донецькій та Луганській областях. Завдяки цьому читач має можливість подивитись на трагічні події 30-х років очима шістдесятидворічного безпартійного українця, помічника теслі Кадолби, сорокап’ятирічного священика Автокефальної православної церкви Мухи, артемівського робітника Петрова, колгоспного бригадира Кулешова, маленького хлопчика з Маріуполя Вови Козлова та багатьох інших, включно з безіменними авторами доносів.
Що таке Донбас? «Дике поле», «всесоюзна кочегарка», «індустріальне серце України», «проблемна дитина Москви і Києва» чи просто «етнічно строкате прикордоння, об’єднане економічними факторами»? Серед багатьох визначень Куромія віддає перевагу порівнянню Донбасу із «виходом», стверджуючи, що Донбас «завжди був “виходом”, порятунком, альтернативою політичному конформізму чи протестам». Гіроакі Куромія вважає, що його книжка належить до жанру краєзнавства. Це так і не так. Здається, перед нами саме той рідкісний випадок, коли новий погляд на минуле окремого реґіону відкриває нове у сприйнятті історії цілої країни. Цікаво, що Олександр Довженко в 1945 році назвав усю Україну «диким полем Європи».
Хай там як, але можливість подивитися на історію країни через збільшувальне скло історії її реґіонів — від краю до краю — дозволяє відчути спільне у розмаїтті часів і побачити особливе у зовнішньо подібних подіях. Стає зрозумілим, наприклад, завдяки яким суспільним механізмам терор, що насаджувався зверху, з ще більшою енергією підхоплювався знизу. У книзі є безліч прикладів відродження латентних місцевих конфліктів під впливом загальної атмосфери пошуку спочатку «класових ворогів», а згодом уже й «ворогів народу». Атомізоване й залякане суспільство, в якому накопичувались конфлікти, швидко вчилося новим кодам легітимації, аби вижити в умовах політичного та правового свавілля.
Конверсія дозованого насильства, як форми правління, і психології страху, як живильного середовища тоталітаризму, не може не бути тривалим і болісним процесом. Можливо, саме в цьому розтягнутому в часі подоланні спадщини терору й неволі і криється одна з багатьох причин негараздів і втрачених можливостей сучасності? Адже історична пам’ять, детермінована культурою, може діяти не лише як прискорювач або каталізатор, а й як гальмо. Тим більше в такій реґіоналізованій державі, як Україна. Ось чому, як на мене, особливу вагу в історичних розвідках свободи і терору в Україні має висновок Гіроакі Куромії про те, що «в сталінські роки жоден інший український реґіон навіть не наближався до Донбасу за рівнем привабливості для шукачів волі». Чим не виклик для істориків, що досліджують інші реґіони?
ГРИГОРІЙ НЕМИРЯ
Директор Центру європейських і міжнародних досліджень,
Інститут міжнародних відносин
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка
Зауваги щодо окремих власних імен та топонімічних назв
Власні імена та топонімічні назви в лінгвістично змішаному реґіоні — проблема, відома всім історикам. На щастя, Донбас у цьому аспекті не такий складний, як сумнозвісні переназви Львова (Lemberg, Львов, Lwów, Leopolis). Хоча варіанта, який задовольняв би всіх, немає. Наприклад, Нікіта С. Хрущев (етнічний росіянин), Ніколай та Александр українською звучать відповідно як М. (Микита) С. Хрущов, Микола та Олександр. Російська назва Луганск українською передається як Луганськ (або Луганське), проте більшість місцевих мешканців називають своє місто по-російському Луганск (гортанний український г, а не проривний російський ґ) під впливом української. Місто Джона Г’юза для більшості його жителів було Юзовкою, проте місцеві українці називали його Юзівкою. У випадку з українськими топонімічними назвами та іменами справа ускладнюється тим, що були внесені кілька змін до правопису, серед яких найсумнозвісніша — скасування 1933 р. радянською владою специфічної української літери ґ. І в російській, і в українській мовах проблема поглиблюється ще й частими змінами офіційних топонімічних назв.
Для збереження послідовності в цій книжці я здебільшого дотримувався українських варіантів географічних назв для сучасного українського Донбасу і російських назв — для російського. З прізвищами та іменами важче, але я послуговувався російськими варіантами власних назв для росіян та українськими — для українців. В усіх випадках я керувався правилами транслітерації Бібліотеки Конґресу. Так, я брав Луганськ (Luhans’k а не Lugansk чи Luhans’ke), Донецьк (Donets’k, а не Donetsk чи Donets’ke), Харків (Kharkiv, а не Khar’kov), Таганрог (Taganrog, а не Tahanrih), М. С. Грушевський (M. S. Hrushevs’kyi, а не M. S. Grushevskii чи М. S. Hruševs’kyj), М. О. Скрипник (M. O. Skrypnyk, а не N. A. Skrypnik). Я вживав також усталені англійські аналоги таких поширених назв, як Москва (Moscow, а не Moskva), Санкт-Петербурґ (St. Petersburg, а не Sankt-Peterburg), Київ (Kiev, а не Kyiv чи Kyyv), та Чорнобиль (Chernobyl’, а не Chornobyl’).
Проте годі бути цілком послідовним, оскільки багато українців, наприклад, спочатку писали російською мовою. У суперечливих випадках я наводив і українські, і російські варіанти.
Нижче поданий неповний список важливих змін в географічних назвах:
Артемівськ: Бахмут (до 1924 р.).
Донецьк: Юзівка (до 1924 р. і під час німецької окупації 1941–1943 рр.), Сталіно (1924–1961 рр.).
Кадіївка: Стаханов (1978–1991 рр.).
Красноармійськ: Гришине
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
