Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Отамане! Пожежа! Степ горить!

— Втікайте! Швидше! Рятуйся, хто може!

Навіть при повному затишші степова пожежа мчить швидше коня, а якщо попутний вітерець задме — не всяка птиця вилетіти встигає. Вогонь миттю підминає цілі версти, весело ковзаючи по верхівках трави легким, гучним полум'ям. І тільки після, сопучи і потріскуючи, випалює все дотла важкою, спопеляючою ходою низового жару.

Якщо хтось бодай раз не те що побував у такому капкані, а лише спостерігав здаля, той жодної секунди не гаятиме. Хіба що — виглядаючи: куди бігти? Та й це зручніше робити в сідлі, на всім скаку.

Тож і харцизи миттю забули про все, крім порятунку власного життя.

Не чекаючи дозволу отамана, скинувши з коней всю поклажу, вони стрибали в сідла, а деякі і на це час не витрачали — сідали наметом. А коней, що вже давно тривожно стригли вухами, налякані запахом гару і гулом, характерним для степової пожежі, навіть підганяти не довелося. Рвонули з місця навскач, тільки копита замиготіли.

 — То втікач наш підпалив, не інакше... — здогадався отаман розбійників. — Зрозумів, що товариша не врятує. Так помститися вирішив.

— Нам яка різниця? — Ведмідь нетерпляче переминався, насилу утримуючи під вуздечку двох танцюючих коней. — Поквапся, Тусь!

— Стривай, запорожця зарубаю... — харциз потягнув з піхов шаблю.

— Який чорт, тобі в ньому? — сердито закричав Ведмідь, сідаючи у сідло. — І без нас здохне! Про себе дбай!

— Зараз, зараз... — як не в собі бурмотів той.

— Ну, то й чорт з тобою! Пропадай разом з ним! Я чекати не буду! — гаркнув здоровань, кинув отаману повід другого коня і, не озираючись, пришпорив свого.

Розуміючи, що його чекає, якщо залишиться без коня, отаман змирився. Прокричав якесь прокляття, але так як всі його товариші уже скакали геть, а переляканий кінь рвав повід з рук, обертаючи налитими кров'ю очима і гублячи з губ піну, харциз не став випробовувати долю. Зрештою, у побитого до напівсмерті і зв'язаного козака не було жодного шансу на порятунок.

* * *

— А проте, ти вцілів, — гмикнув Полупуд.

— Скажу щиро, сам дивуюся... — знизав плечима Корсак. — Вогонь, що харцизи піді мною розпалили, на той час перекинувся на одяг і стало так припікати, що більше ні про що думати не міг. Крутився, як вуж на сковорідці, намагаючись із багаття викотитися та вогонь збити. Але зі зламаними ребрами не дуже покрутивши. Біль була така, що я в черговий раз зомлів ... А коли отямився — все навколо стало чорне і пашіло жаром, як в Пеклі. А я лежу посеред цього згарища, наче Адам. Голий і праведний. Оселедець і той під корінь вигорів, — Іван зняв малахай, демонструючи рожеву, лису, як долоня, вкриту вузлами численних рубців голову.

— Гідно присмалило... — оцінив Василь.

— А я про що... — погодився Корсак. — Зате, і пута вогонь не пощадив. Згоріти не згоріли, але зотліли досить, щоб стало сил порвати. Звільнився, встав, озирнувся, та й побрів. Спершу, світ за очі. А потім, як зміг тверезо думати — сюди... Без коня і зброї в Дикому Полі довго не живуть, сам знаєш. Допомога ще чи буде, чи ні... А тут, ми завжди у схованці деякий припас на чорний день зберігали. Загалом, добрів з горем навпіл... Підлікувався... Перезимував. Спершу, думав по весні на Запоріжжя рушити, а потім вирішив дочекатися, коли промисловики самі прийдуть. Гарне ж місце... Рідкісний рік сюди не ходили. Як не з нашого куреня, так інші. Не дочекався…

— Того року Кіш Молдавському господареві на допомогу ходив... — пояснив Полупуд.

— Он воно що, — Іван покивав розуміюче, але якось байдуже. — Ну, я приблизно щось таке собі і думав... Та не знаючи броду... на Січ податися не ризикнув. Не наважився один в таку далечінь пуститися. Не зміг забути пережитого. Так воно само не давало... Особливо перед дощем... Перезимував ще раз. А там і не помітив, як відлюдьком став. Не тягне більше до гурту...

Козак помовчав трохи і продовжив трохи зніяковіло:

— Кривда і образа, щиро кажучи, мене сильніше за біль мучили. На Лавріна... Я ж побитий, з поламаними ребрами повільно йшов... І все думав: якщо це він підпав учинив, то чому не наздогнав... Не вистежив?.. — Корсак широко перехрестився. — А воно, он як. Прости ще раз, побратиме вірний... Не тримай зла.

— У кожного своя доля... — розважливо відповів Василь. — Мене, наприклад, людолови третього дня в мурашник сунули... І якби не Петрусь, зараз би вже тільки кістки обглодані біліли. Так що не нам судити божий промисел. Може, для того Господь тебе сюди і направив, щоб тепер ти цих нещасних молодиць і діточок, що дивом неволі уникли, прихистив і оберігав? І чим над своєю долею журитися, краще починай думати, як зимувати з ними станеш. Тепер це твоя сім'я і твоє військо, Іване. У всякому разі, поки ми з Ангелом їхніх чоловіків та синів не відшукаємо... І от що я думаю — врятувати від смерті сорок душ – то пристойна відплата за одне життя. Лаврін був би задоволений, що не дарма загинув...

Промовивши все це, Полупуд, ліг на бік, насунув на очі шапку і майже відразу розмірено захропів. Неголосно, але так солодко, що турбувати його не наважився б і самий невгамовний співрозмовник. Навіть, якщо не повірив...