Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Що ж, Іване... — похитав головою Полупуд. — Козак з тебе, скажу відверто, не найгірший… і з самопала в стіну куреня з п'яти кроків поцілиш. І шаблю в руці міцно тримаєш, вітер не видме... Зате язиком молоти вмієш не пара іншим. Слова, як картеч з гаківниці, вилітають.

— Ось тобі святий хрест, — розмашисто перехрестився Корсак. — Жодного слова не збрехав. Як на сповіді. Чиста правда...

— Та я вірю, вірю... — заспокоїв давнього приятеля Василь. — Хотів би збрехати, придумав би щось правдивіше. Кажи, що далі було.

— Далі... — Іван набив люльку, розкурив неквапливо і заплющив очі. Повертаючись думками в минуле. — Не знаю, скільки я пролежав без пам'яті, але коли прийшов до тями від міцного стусана, небо вже сіріло. Харцизи бродили люті, як шершні довкола розореного гнізда. Тільки й знали, що лаятися. З їх гумору і почутого я зрозумів: Лавріна зловити не вдалося. Втік... Ця звістка і мені сил додала. Був упевнений — побратим не покине в біді. Щось та вигадає...

— Так, — погодився Полупуд. — Лаврін був мастак на різні штуки... Курінний часто примовляв, що Капуста в окропі не тільки не звариться, а ще й сухим з ​​казана вибереться.

— А я про що?.. Та, мабуть, десь ми нагрішили занадто, от везіння наше і закінчилося. Земля тобі пухом, братику...

* * *

На цей раз Корсака навіть з землі піднімати не стали, а довго і люто били лежачого, здебільшого намагаючись потрапити чоботом в обличчя. На щастя, руки у козака були зв'язані спереду, і він примудрявся хоч трохи але прикривати голову. Зате спині дісталося, як снопам на току. Кілька разів хруснули ребра, і тіло обпекло гострим болем, рот наповнився кров'ю. Іван вже зовсім попрощався з життям і став шепотіти розбитими губами «Вірую», вирішив, що харцизи так і заб'ють до смерті. Але в отамана були інші види на бранця. Давши розбійникам зірвати злість за безсонну ніч, він зупинив побиття.

— Досить... Охолонь, Лушня! Uzak dur, Махмуд! Я хочу почути його скавчання!.. Ведмедю! Де паля?

— Дай собі спокій, Тусь... — пробурчав у відповідь, той самий здоровань, що хотів ремені з плечей нарізати. — Не забув, що ми в Дикому Полі, а не в лісі? Тут чорнобиль і лобода найвищі дерева. Тож, якщо неодмінно на палю посадити козака бажаєш, доведеться його з собою забрати. Поки хоч на якийсь гайок не натрапимо. Думаю, до вечора, щось підходяще зустрінеться. Якщо на північ рушимо.

— Що?! — отаман харцизів спересердя тупнув ногою. — Ні. До завтра чекати не будемо. Сьогодні стратимо, пса запорізького. Зараз же. Збирайте все що горить... Підсмажимо, покидька. Це навіть веселіше... А поки киньте його на старе вугілля, нехай гріється.

Харцизам повторювати не довелося. Вони і самі любили такі забави. Відразу кілька підхопили Корсака і жбурнули в ледь тліюче багаття. Те саме, на якому Іван готував вечерю. Від зайця давно і кісток не залишилося, зате і жар пригас. Ледве-ледве жеврів. Навіть рук не зігріти...

Отаман подивився на це мовчки і роздратовано сплюнув.

— Дідько... Як не лайно, то обгаджена тріска! Там мабуть зола одна, а я вже уявив собі, як ця сволота запікається, що навіть гаром війнуло. Ну, нічого, зараз роздмухаємо вогонь. Швидше ворушіться!

* * *

Знайомий мій не втримався і голосно ойкнув. Схоже, для водяної нежиті смерть у вогні була у стократ гірша за будь-яку іншу погибель.

Корсак і Василь миттєво повернулися в той бік, але побачити водяника не змогли. А той уже завмер нерухомо, розпластавшись на напівзатопленому корчі і притиснувши передню ласту до уст. Мовляв, все-все, продовжуйте. Мовчу і більше заважати не буду.

— Що це? Риба скинулася? — здивувався Іван. — Для птиці чи видри запізно.

— Ондатра... — подумавши, відповів Василь. — Вони ж сліпі. Їм що день, що ніч. Не відволікайся, розповідай далі...

— Та я майже закінчив вже...

* * *

Вогонь харцизи таки роздули... Сухі стебла багаторічних трав спалахнуло весело і хоч жару від них майже не було, але все ж припекло Івана добряче. Особливо в тих місцях, де крізь діри в одязі світило голе тіло. Козак не стримався і застогнав.

— Що подобається?! — зареготав отаман Тусь. — Зачекай трохи... небавом не так заспіваєш і затанцюєш... В’юном витися будеш. Ще вогню! Ще! — закричав харцизам. — Тягніть сюди все що горить!

Розуміючи, що остання година зовсім близько, Іван подивився в небо і сказав:

— Господи, ти все бачиш! На тебе одного уповаю. Якщо судилося мені нині померти — прийми душу без покаяння...

— А ти кайся... — реготав, мов божевільний, отаман. — Може, він і змилується. Пошле тобі на виручку ангела з мечем... або зливу вогненну. Нам на погибель. Давай, давай. Розкажи, Господу, скількох бідолах особисто вбив? Дюжину, дві? А, може, ще більше?

Але заглиблений у молитву Іван вже не слухав харциза. Бо ніхто зараз не міг встати між його душею і Спасителем. Він навіть не почув перших тривожних криків і метушні, що зчинилася в таборі. Як і не звернув уваги, що вперше на його пам’яті ранкова зоря займалася не на сході.