read-books.club » Історичний роман » Королева Сонька, Ірина Звонок 📚 - Українською

Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

181
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Королева Сонька" автора Ірина Звонок. Жанр книги: Історичний роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Королева Сонька, Ірина Звонок» була написана автором - Ірина Звонок, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Історичний роман".
Поділитися книгою "Королева Сонька, Ірина Звонок" в соціальних мережах: 
Ще одна історія з нашого маловідомого Середньовіччя. Юна Софія або Сонька Гольшанська, донька київського князя-намісника, стає королевою Польщі. Але корона - важкий тягар, бо чужинку ненавидять усі, починаючи з доньки короля від попереднього шлюбу. Ненависть, інтриги, зрада близьких людей, підступні знущання, пастки, з яких доведеться вибиратися молодій королеві. Втім, щастя таємного кохання теж не мине Соньку.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 163
Перейти на сторінку:
Розділ 1

 

  Сонькою її називала мати, княгиня Олександра Гольшанська з роду Друцьких. Сонею, Сонькою, Сонечкою, Сонечком... А дівчинка раділа сонячним променям, що пестили її обличчя і мерехтіли на хвилях Дніпра, і легкому вітерцю, який гойдав різнокольорові прапорці на дерев’яних вежах Київського замка.

  Київ та Дніпро – то були перші спогади малої Софії Гольшанської. Вона з матір’ю та старшою сестрою Василисою, яку вдома звали Василинкою, стояла на стіні і дивилася на Поділ, на пристань, до якої пристав просторий човен з загнутим носом під широким прямокутним парусом, на якому було намальоване сонце. Хлопи у полотняних сорочках метушилися як мурахи, переносячи скрині з товарами з човна на берег.

  Василинка вередливо кривилася і долонею затуляла очі від сонячних променів. Мати дала їй покривало і промовила:

  - Правильно, доню, ховай обличчя від сонця. Бо інакше засмажишся і станеш смаглявою, як проста селянка. А нам, вельможним жінкам, слід дбати про те, щоб шкіра залишалася білою, як молоко. До речі, як добре, що я згадала. Вже час навчити тебе вмиватися козиним молоком. Я скажу служницям, щоб доїли кіз і щоранку приносили тобі повний глечик.

  - Вмиватися козиним молоком?! Я не хочу, – зарюмсала Василинка, якій було років сім чи вісім.

  - А нареченого хочеш? – запитала мати.

  Василинка замовкла і замислилася. Вона ще не знала, чи хоче мати нареченого, чи ні.  

  - Не знаю, – нарешті відповіла дівчинка. – Хочу, не хочу... Якщо всі мають наречених, то й я повинна мати.

  Сонька залишилася незворушною. У п’ять років вона взагалі не знала, що таке «наречений», а тому й не думала, навіщо він потрібен.

  Княгиня Гольшанська задоволено посміхнулася. Їй подобалася слухняність старшої дочки. А заміж... Вона занадто добре знала, що дівчат з княжих родів видають заміж рано, іноді навіть у чотирнадцять-п’ятнадцять років. Так треба, щоб зміцнювати родинні зв’язки з князями з інших міст. А кохання?.. Якщо пощастить, то буде і кохання. Княгиня Олександра вважала, що їй пощастило. Хоча їй довелося довго звикати до князя Андрія Гольшанського та його вибриків. Але вона втішала себе, що могло були й гірше.

  Олександра не скаржилася на життя. Окрім багатства і почестей у неї вже було троє дітей. Окрім Василинки і п’ятирічної Соньки княгиня Гольшанська майже рік тому народила третю доньку – Марію. Князь Андрій відсвяткував народження третьої доньки, як велів звичай. Він усміхався, приймаючи вітання від бояр та представників київського міщанства. Але, залишившись наодинці з жоною, довго розглядав личко сонної дитини, і промовив незадоволено:   

  - Сподіваюся, наступного разу ти нарешті народиш мені сина. Мій обов’язок – продовжити рід князів Гольшанських. Для того я й одружився з тобою.

  Княгиня Гольшанська мимоволі згадала про чоловікові слова, і ніжно пригорнула до себе старшу дочку. А потім озирнулася на Соньку. Дівчинка не могла відірвати погляд від паруса, що тріпотів і відбивався у мерехтливих хвилях Дніпра. Мати озирнулася, вказівним пальцем поманила служницю, яка поштиво стояла на кілька кроків позаду, і взяла з її рук ще одне покривало.

  - Накрий голову, щоб сонцем не напекло, – звеліла вона. – І щоб обличчя не засмагло.

  Сонька взяла покривало, але почепила його абияк. Їй подобалося підставляти личко сонцю.

  Замкова стіна, на якій стояла княгиня з доньками, була збудована з товстих соснових колод, покритих вапном і пофарбованих у білий колір. Дванадцять охоронників, зі списами у руці та мечами на поясі, походжали по стіні. Їх ще називали кликунами, бо їх робота була – голосно кликати, коли вони бачили ворога, що наступав з лівого берега, пожежу, або якийсь злочин на вулицях Подолу, Гончарів та Кожум’як.  А що відбувалося у верхніх частинах Києва, де жили багачі, замкові охоронці не бачили. Старокиївська гора стоїть вище за Замкову. Там по нічних вулицях ходять свої кликуни.      

  - Княгине! – підбіг один кликун до Олександри Гольшанської. – Князь Андрій їде до замку.

  - Де? – стрепенулася жінка.

  - Спускається Боричевим узвозом.

  Княгиня схопила дочок за руки і швидко повела їх до брами, через яку мав проїхати князь. У Київському замку було дві брами. Одна, звана Воєводською, виходила на Поділ. Друга брама вела на Боричів узвіз, з якого можно було заїхати через дерев’яний місток, прозваний Кривим.

  Князь Андрій Гольшанський, пишно вбраний у шати та плащ з червоного дамаску, скакав на вороному коні. Його самого та його лицарів було видно здалеку. Прості міщани розбігалися з дороги князя та його почту. Каміння летіло з-під копит їх коней.

  Княгиня повернулася до служниці і голосно зашепотіла:

  - Біже швидше на кухню і звели, щоб приготували качку з гречаною кашею та сливами усередині. І пирогів з м’ясом та грибами, як подобається князеві. І подай мені негайно найкращого вина, того, що привезли з Угорської землі. А до вина – медових коржів. Я чекатиму на тебе біля брами.

  Княгиня Олександра, притримуючи пальцями край кармазинової сукні, затканої жовтими квітами, збігла у двір по дерев’яних сходах. Дівчатка поспішали за матір’ю, схвильовані батьковим приїздом.

  Вони стали біля брами, готуючись вітати князя. Прислухалися до звука ріжка, який сповіщав про приїзд господаря. Тамуючи дихання, стежили за тим, як повзе угору залізна решітка і розчиняються важкі дубові ворота. Служниця встигла вчасно принести срібну тацю, на якій стояв келих, прикрашений самоцвітами, і золотистою купкою лежали медові коржики. Передала її у руки княгині і обережно налила з глечика вина, намагаючись не розбризкати. Швиденько відступила у тінь. І саме вчасно, бо князь Андрій в’їхав на замкове подвір’я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 163
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Сонька, Ірина Звонок», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Королева Сонька, Ірина Звонок» жанру - Історичний роман:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Королева Сонька, Ірина Звонок"