Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— А тепер молися! Молися і проси господа про порятунок! — наказав я.

Копач молитися почав, а я поставив сокиру лезом догори, підпер ногами, присів і почав водити мотузкою. Копач шепотів молитву.

— Тимко, ти чого? — спитав його товариш, який теж опритомнів.

— Янгол тут, молися, Микито! — порадив копач.

— Тут я, і страшний я у гніві! — підтвердив, щоб не сумнівалися, а сам усе смикав мотузку по сокирі. — Хто бачив мене, той довіку не забуде!

Ось уже і Арпоксаєв застогнав.

— Що ви робите, дурні? — спитав копачів.

— Молимося! Так янгол наказав!

— Хто? Який янгол? — Арпоксаєв був злий.

— Правосуддя янгол, — сказав я. Нарешті мотузка з моїх рук упала. Ох, яка ж це радість — отримати волю. — Не смикайся! — Я приставив сокиру до шиї Арпоксаєва.

Лівою рукою намацав револьвер.

— Тікайте, хлопці, звідси. Швидше тікайте.

Повторювати не треба було, вискочили і побігли копачі.

— Відпусти мене, — прохрипів Арпоксаєв.

— Відпущу. Ти головне не смикайся, — погодився я, бо вбивати нікого не хотів. — Агнешко, вилізай звідси.

— Дівка моя! — заричав управитель. — Сам забирайся, а дівку залиш!

— Вона ще дитя, не чіпай її, — сказав я, коли Арпоксаєв кинувся на мене. Цього я не чекав, вистрелити не встиг, а управитель схопився за револьвер і дуло відвів. Був він сильний і важкий, кілька разів буцнув мене головою. Раптом заревів, закрутився, наче вугор на пательні. То знову Агнешка на нього кинулася, знову вкусила боляче. Поки скинув її, я револьвер вирвав і зацідив руків’ям у голову. Завалився Арпоксаєв. Зіпхнув я його майже ведмежу тушу, віддихався. Почув плач. Агнешки. — Іди до мене. Я тут.

Вона підповзла, поцілувала скривавленими губами, мовчала.

— Вилазь.

Допоміг їй підвестися, зрізав мотузки з рук, довів до щілини в печеру, підсадив. Агнешка вилізла. Я з нею. І побачив небо. Аж завмер. Все у зорях небо. Гарне і величне, справжнє створіння боже. Господи, дякую тобі, що врятував ти нас, що дозволив небо ще раз побачити! Зраділо серце моє.

Але часто буває так, що коли серце радіє, голова сліпою стає. Ось і тоді — замість вилізти з могили, я почав роззиратися. Коли як схоплять мене за ноги! За обидві! Та як потягнуть назад до могили! Арпоксаєв опритомнів, гад такий.

— Пусти! Пусти! — закричав я, гепнувся, і револьвер у мене з руки випав. Агнешка закричала, я бився ногами, гріб руками землю, а управитель тягнув у яму. Там, у обмеженому просторі, не переміг би я його. Не знаю, що б і було, але Агнешка зняла торбинку з моїми туркестанськими пригодами, закрутила на ремені, а потім ударила, наче обушком. Закричав Арпоксаєв. Але не відпустив. Агнешка ще вдарила, і ще, по голові цілила, аж поки не заслабли руки управителя. Вирвався я від нього, вискочив і став кидати дошки.

— Молоток! — закричала Агнешка, помітила молоток, який лежав поруч. Мабуть, сам Арпоксаєв і приніс, щоб цвяхи забивати. Застукав я по дошках, управитель заволав, почав битися, вилізти хотів, але дошки були міцні й забив я їх добре. А потім почав землею прикидати. Загрібав лопатою і кидав. Униз — не вгору. Засипав десь на лікоть, пострибав, щоб землю прибити. Трохи чув, як унизу ревів Арпоксаєв.

— Ванюшо! — закричала Агнешка. А я їй і відповісти нічого не міг, бо засапався. — Ваню!

Лише захрипів. Агнешка обійняла мене і цілувала.

— Живий! Живий! — Притиснулася, тремтіла, наче в лихоманці. — Це твоя книга нас урятувала! Ось який у тебе талант! Візьми мене!

— Потім, потім, не час зараз!

Боявся я, що постріли могли в Паралатівці почути. Вилізли з ями, побачив я валізку — мабуть, управительську. У ній торбинка з набоями. Я обличчя до неба підняв, але вітер наніс хмар, ані зірки не видно. І тут побачив я, як із боку Паралатівки тече вогняна ріка. Вершники зі смолоскипами. Кричали страшенно. Таки почули постріли і ось тепер їдуть подивитися, хто знову царську могилу потурбував!

— Біжімо! — крикнув я Агнешці, схопив її за руку, і побігли ми з могили. До брички покійного управителя. Стрибнули, я коней нагнав і рушив подалі від Паралатівки. Хотів у темряві заховатися, але побачив, як ріка вогняна розлетілась вогняними бризками, розсипалася степом, так що годі сховатися було. Просто гнав бричку геть від села. Сподівався, якось сховаюся. Але помітили нас — і ось уже полетів услід цілий загін. Гнали ці скіфи добряче, видно, що нікого в степу не боялися, ні від кого не ховалися. — Агнешко, віжки візьми! Жени коней, а я відстрілюватися буду!

Тільки ж бачив, що наздоженуть. Не втекти від них. Ну, спробую відстрілюватися, ну, застрелю кількох, а потім вони стрілами нас закидають. І що робити? Не знав. Мчали ми степом, а нам вітер в обличчя, а позаду переслідувачі зі смолоскипами. Коли помітив я — бовтається щось. Нахилився, а то каністра з гасом. Брали, щоб лампи заправляти. І якось одразу в голові все склалося. Кинувся я до сидіння, біля нього ящичок маленький, де візники завжди сірники тримають. Є сірники!

— Стій! — крикнув.