Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Та пізно було бідкатися. Потрібен новий план. І швиденько. Бо копачі постукали лопатами й почали знову ламати дошку. Ось у темряву потрапив промінь світла. Здається, копачів було двоє, плюс Арпоксаєв. Забагато, як на одного, нехай і найкращого, сищика імперії зі зв’язаними руками. Дошка тріснула, вони її таки вивернули. Я заплющив очі, щоб не засліпило, і набрав повні груди повітря.

— Давайте швидше! — поспішав Арпоксаєв. — Дівка потрібна мені жива! Така гарненька!

— А вони точно не нападуть? — спитав копач. Із голосу було чутно, що він боїться.

— Ні, в них руки зв’язані! Лізь і витягни звідти дівку! Швидше! — крикнув Арпоксаєв.

— Зараз, зараз. — Один із копачів почав спускатися до нас у печеру. Я вже виліз з-за тіл і чекав. У мене не було іншого виходу, крім як напасти. Інакше вони б забрали Агнешку і зарили мене знов. Гірше вже не буде, мені не було чого втрачати. Щойно копач став на дно печери і присів із лампою, я вдарив його. Він дивився в мій бік і дістав підбором чобота в лоб. Зойкнув і завалився на спину непритомний. Лампа впала й розбилася, а гас, на щастя, не загорівся.

— Тимку, що з тобою? — крикнув другий копач. — На нього напали!

— Нема кому на нього нападати! — запевнив Арпоксаєв. — Просто знепритомнів, бо там повітря немає. Полізь, витягни його, а потім дівку. Хоч би не померла вона, така ж красуня! Лізь, чого дивишся?

— Тимку, Тимку, що з тобою?

— Та посвіти і подивися! — наказав Арпоксаєв.

Копач опустив іще одну лампу. Я удав мертвого, просто лежав. Копач зазирнув у печеру, але сам не злазив.

— Щось не видно дівки!

— Вона там, злазь і знайди її! Вона потрібна мені жива!

— Я не хочу туди лізти!

— Лізь!

— Не хо...

Удар. Здається Арпоксаєв ударив копача ногою, бо той звалився у печеру. В темряві, бо лампа залишилася на горі. Лише відблиски. Копач іще не звик до темряви, а я — вже цілком. Знову вдарив ногою. Цілився в голову. Знову влучив. Копач зойкнув і впав.

— Микито, що з тобою? — перелякано спитав Арпоксаєв. Посвітив лампою, обережно зазирнув. У правій руці тримав револьвер. — Та що це тут робиться?

Він важко дихав, боявся. Заговорив своєю мовою. Наче щось пояснював. Потім перейшов на російську.

— О царі скіфські! Навіть подумати я не міг, щоб спокуситися на золото! То ваші скарби! Я ж хочу забрати дівку. Для чого вона вам? У небесних степах ви маєте багато бранок! А мені сподобалася ця! І хіба я не заслужив її своєю вірною службою? Я візьму її, зарию могилу й піду, залишу вас у спокої, буду охороняти, щоб ніхто не смів потурбувати вас! Добре?

Арпоксаєв знов посвітив лампою. Не помітив нічого підозрілого. Спробував злізти сам, але він був огрядний і застряг між дошками. Мабуть, вилаявся своєю мовою, спробував звільнитися. Нарешті проліз, став ногами на підлогу. Якби в мене були вільні руки, я б схопив револьвер і легко б здолав його. Але руки були зв’язані. Залишалися ноги. Арпоксаєв присів, посвітив у мій бік. Я лежав, наче мертвий. Міг би спробувати вдарити ногою, але не хотів ризикувати, бо управитель тримав револьвер. Відвернувся, посвітив в інший бік, де була Агнешка. Я щосили вдарив його ногою в потилицю. Він скрикнув, поточився і гепнувся вперед. Міцний, не знепритомнів, як копачі. Вистрелив. Іще раз. Добре, що кулі пішли в землю. Я вдарив ногою по лампі й розбив її. Темрява.

— Це ти, клятий сищик, ти? — закричав Арпоксаєв. — Я тебе пристрелю, гада такого! Пристрелю! Звідси нікуди не дінешся!

Він вистрелив навмання. Куля цілком випадково пролетіла зовсім поруч. У відблиску він побачив мене і вистрелив знову, але я встиг перекотитися.

— Ах ти ж гад! — закричав Арпоксаєв, а потім несподівано заревів, наче поранений звір. Іще один постріл, чомусь у стелю. Я побачив, що Агнешка кинулася на управителя і вкусила його за вухо. Він спробував скинути її, а я підхопився й навприсядки побіг, наче гопак танцював. Розігнався, вдарив його лобом в обличчя, завалив на спину, ліг зверху і ще кілька разів ударив, аж поки він не знепритомнів. Коли сповз з управителя, у голові гуділо. Почув рух. Здається, хтось із копачів опритомнів.

— На коліна! — крикнув я.

— Ти хто?

— Янгол небесний, що прийшов творити суд! Чому заліз у чужу могилу!

— Прости, прости, янголе! Пан мій примусив сюди лізти, а я що?

— Ніж у тебе є?

— Ножа немає, сокира є, тільки нагорі вона.

— Давай сюди, а то прокляну і тебе і рід твій до сьомого коліна!

— Не треба, янголе, не треба! Зараз я! — Виліз, потім знову зістрибнув. — Ось сокира, бери.

Якось, спиною, повернувся і зв’язаними