Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Хоч би слово поперек сказала! Зупинила, я вискочив, хлюпати гасом почав, а потім підпалив. А трава ж уже суха, сонцем вигріта, тут ще й вітер поміг. Запалала — і погнав вогонь назустріч скіфам. А ми далі тікати. Побачив, як злякалися кочовики вогню, більша частина коней повернула — і тікати. Але ті, хто скраю були, фронт вогненний об’їхали й далі за нами мчали. Ми ще від’їхали, я залишки гасу виплескав і знову підпалив. — Жени! — крикнув. Помчали ми далі, вже тільки декілька вершників за нами гналося. Я по них стріляти почав. Темно, у вухах вітер свище, стріляв навмання. Просвистіла стріла біля мене, Агнешка зойкнула.

— Що з тобою?

Кинувся я до неї й підхопив в останній момент, коли вже падала з брички. Притиснув до себе, перехопив віжки, коней нагнав. Побачив стрілу, що в спині стирчала.

— Тримайся, дівчино! — крикнув. Поклав її на сидіння, а сам знову стріляв по вершниках. Їх уже мало було, а потім узагалі відстали. Я ще з півгодини гнав коней, а потім стишив, кинувся до Агнешки. Вбила б дівку стріла, та страшенно пощастило, що в шкіряну торбинку потрапила, а в тій торбинці — мої туркестанські пригоди. Вони стрілу загальмували, не пробила вона дівчину наскрізь.

— Жити будеш! Будеш! — Притримував бідолаху і гнав далі коней. До самого Єлисаветграда не зупинявся. Там відвіз до лікарні. Втратила Агнешка багато крові і була слабка. Я до ранку чекав, потім заснув. Удень уже прокинувся, до мене лікар підійшов.

— Як вона?

— Життя в безпеці, але дуже слабка. Дозвольте вас оглянути, Іване Карповичу, бо ви весь у крові.

— Зі мною добре все, — запевнив і пішов до поліції. Там розповів історію про скарби й поставив вимогу охороняти Агнешку. Нізащо б мені не повірили, якби не був я Іваном Карповичем Підіпригорою, найкращим сищиком імперії. Виїхав загін цілий до Паралатівської могили. Знайшли тіла вбитих, а до золота, глибше, не лізли. Я ж зайшов попрощатися з Агнешкою, поки вона спала, бо не хотів істерик. Подивився на бліде, але щасливе обличчя й поїхав на вокзал, щоб сісти на потяг до Одеси. Чекали мене там. Дуже сподівався, що пригоди на цьому закінчаться, а мандри почнуться. Дуже сподівався.

Уже в Одесі надійшов мені лист від князя Колоксаєва з Петрограда. Князь пропонував мир і просив забути все, що довелося побачити. Я був не проти, відписав, що мир буде, якщо Агнешку не чіпатимуть. Князь погодився.

о Одеси я приїхав при повному параді: одягнув перуку, вуса наклеїв, не хотів, щоб про візит дізналися. Вийшов на перон, а там оркестр заграв. Мабуть, когось важливого зустрічали, генерала чи князя. Хоча ні, зараз же, як царя скинули, генералів уже не дуже шанують. Може, співака якогось? Шаляпіна? Чи діяча з Тимчасового уряду? Бозна. Я хотів пройти далі, коли побачив пані Анетту, давню тутешню знайому, що співала в найкращому одеському клубі «Варшава». З пані Анеттою пов’язували нас карколомні пригоди, після яких ми й потоваришували. Я був дуже радий її бачити. Вона, мабуть, теж зустрічала поважного гостя, бо тримала в руках величезний букет квітів і уважно дивилася в натовп пасажирів. Я хотів підійти, але вирішив зараз не заважати. Нехай зустріне гостя, вручить йому квіти, а далі я вже тихенько привітаюся. Але гостя щось не було, оркестр усе грав і грав, натовп витріщак, які зібралися подивитися, що за цабе приїхало, почав розходитися. Пані Анетта розгублено дивилася на перон, який потроху порожнів. Я посунув до неї, але мене зупинили двоє плечистих чоловіків.

— Чого тобі? — спитав один не надто ввічливо.

— Хотів привітатися з пані Анеттою.

— Вона зайнята.

— Я її давній знайомий.

— Вона зайнята! Проходь, не заважай! — гримнув на мене один із хлопців.

— Якось неввічливо ти розмовляєш, — зітхнув я. — Хіба Бенціон Менделевич не казав тобі, що треба бути ввічливим?

Хлопець здивовано придивився до мене, потім трохи ошелешено глянув на товариша.

— А ви знаєте Бенціона Менделевича? — спитав той. Роздивлялися мене удвох.

— У нас були деякі справи, — кивнув я. — Перекажете пані Анетті, що я хотів би з нею привітатися?

Вони завагалися, не розуміли, чи справді я вартий уваги, чи просто блефую. Не знали, що робити, але тут оркестр припинив грати, пані Анетта озирнулася й помітила вагання охоронців.

— Борю, що там? — спитала одного з хлопців.

— Ось він каже, що знає вас і хотів би привітатися.

Пані Анетта підійшла. Виглядала розгублено з тим великим букетом. Мабуть, не дочекалася того, кого хотіла.

— Ми знайомі? — спитала вона. Не впізнала.

— Так, пані Анетто. У нас було з вами кілька пригод на суходолі та в морі, якщо пам’ятаєте, — кивнув я. Вона здивовано придивлялася, наче щось згадувала.

— Я не впізнаю вас, але голос...

— Колись ви обіцяли мені, що заспіваєте, якщо приїду до Одеси. Так ось, я тут. — Усміхнувся їй.

— Іване Карповичу! — Вона кинулася до мене, обійняла