Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Додаткових питань ніхто не задає, і зі словами “Спрацюємось” дружний натовп покидає мій кабінет.

- Поліна, залиштесь на хвилинку, будь ласка, - звертаюсь до однієї з горнічних.

Інші робітники схвильовано обертаються, і подумки жаліють колегу, що залишається на розтерзання нового керівництва. Та сама Поліна, як кремінь, навіть бровою не веде. Пропоную жінці присісти на єдиний у кабінеті стілець, а сама сідаю у своє крісло за столом. І вкотре за день, відмічаю наскільки воно не зручне.

- Поліно, - хоч і думала зарані, як з нею про це поговорити, та зараз чомусь важко підібрати слова. - Я хотіла поговорити з вами віч-на-віч стосовно однієї неприємної ситуації, свідком якої я стала.

Вона починає йорзати на стільці, а я вже починаю замислюватись, в чому ще вона накосячила, бо не готова поставити не те, що ми думаємо про одне й те саме.

- Якщо чесно, то я не розумію людей які жаліються на свою роботу та погано виконують свої обов'язки через те, що це не робота їх мрії. Якщо людина займається якоюсь справою, то вона має робити це зі стовідсотковою віддачею. А інакше у чому сенс? - знизую плечима. - Навіщо ходити кожен день на роботу, яка тебе дратує, виконувати свої обов'язки спустивши рукава, і жалітися на кожну дрібницю, якщо можна просто змінити роботу?

- Ви мене звільняєте? - вимовляє злякано, а на донедавна безпристрасному  обличчі пробігає тривога.

- Вам подобається ваша робота? - запитую, не давши відповідь на її питання.

- Подобається, - випалює швидко. - Я не можу її втратити, у мене діти, - її очі поблискують від підступивших сліз.

Тільки цього мені не вистачало. В перший же день доводжу співробітників до істерики.

- Можливо ви і не вважаєте свою роботу важливою, та це зовсім не так. Подивіться на неї з іншого боку, перше, що бачить гість заходячи в готель, це холл який ви прибрали, потім він йде коридором, який ви прибрали та потрапляє у свій номер, який так само прибраний вами. Ваша робота, як візитна картка готелю, бо перше на що звертає увагу гість це чистота, - вона починає кивати на кожне моє слово, а я вже сумніваюсь у своїй тактиці. Треба було зразу сказати, що  я чула її розмову, і що мені не сподобалось, що це чують гості, а тим паче коли мова йде про них самих. А цими завуальованими фразами я вже і себе заплутала. - Я хочу, щоб ми всі працювали як єдиний механізм, бо від роботи одного члена команди залежить робота іншого. Тож якщо у вас виникнуть будь-які питання стосовно ваших обов'язків, заробітної плати тощо, мої двері завжди відчинені. 

Відчуваю полегшення від того, що виговорилась, та не впевнена, що Поліна повністю зрозуміла мій посил. Роблю собі позначку, що треба краще розвивати в собі комунікативні навички, бо інакше важко мені буде порозумітись з робітниками значно старшими за мене.

- Добре. Я зрозуміла, - каже, знову ж таки, невпевнено. - Я можу йти?

- Звісно, - вона зиркає на мене і підводиться зі свого місця, а все ще відчуваю недосказаність. - Рудий, це мій натуральний колір, - кажу, коли жінка підходить до дверей.

Вона обертається і усміхається мені, і лише коли розуміє, що я сказала це польською, в її очах лунає жах та розуміння.

- Вибачте, - каже щиро і ніяково посміхається.

- Якщо виявиться, що ви поліглот, - по доброму усміхаюсь їй, - то майте на увазі, що я знаю ще декілька іноземних мов.

- Цього більше не повториться, - відчиняє двері й ракетою вилітає з кабінету трохи не збивши з ніг Ліду з квітами в руках.

- Аліно Ярославівно, це принесли для вас, - ставить на стіл вазу з різнокольоровими хризантемами чудернацького вигляду, і посміхається, - дівчина виходить за двері, а я вдихаю аромат своїх улюблених квітів і відкриваю листівку де мене зустрічає напис “Вітаю з першим робочим днем”. 

Як мило з боку Антона прислати мені квіти. Я навіть і подумати не могла, що цей постійно зайнятий та суворий чоловік може бути таким уважним. Треба засватати йому якусь хорошу дівчину, не пропадати ж такому скарбу.