Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Сьогодні у мене вихідний, але за звичкою я все одно прокинулась раніше часу, встановленого на моєму будильнику. Вже тиждень, як я живу у Львові, але поки що, почуваюсь так, ніби приїхала у відрядження, бо крім роботи я більше нічого не бачу, бо ніде не буваю. І як би я не мріяла на вихідних нарешті виспатись та солодко поніжитись у ліжку, моя друга половина, а саме та на плечі якої сидить маленький бісик, вигнала мене на вулицю, а точніше у сусідню кав'ярню, щоб посмакувати запашною кавою та змінити обстановку.

Ніжний аромат кави тягнеться з мого горнятка тонким павутинням і я причиняю очі, щоб насолодитись ним. А ще ці круасани з шоколадною начинкою, вони такі смачні, що я не можу втриматись аби не з'їсти хоча б один в день. Єдине, що мені залишається після їх щоденного куштування, це молитись, щоб до літа не стати схожою на борця сумо. Від такої думки, автоматично втягую живіт, але відкушую шматочок. 

За вікном метушаться люди, встановлюють столики та розкладають товар. На вулиці достатньо прохолодно, та це зовсім не заважає роззявам першими оцінити вироби місцевих майстрів. Не думаю, що цей ярмарок буде такий же колоритний як і той, що був на горі, як мінімум тому, що поруч не буде його, але я все ж планую відвідати цей захід. 

Замовляю другу каву, відкриваю записник і починаю складати план роботи на наступний тиждень. Сам записник вже схожий на їжака, бо з нього наче голки стирчать закладки, щоб розділити записи. Найбільшу його частину займають поточні справи, але ще є довгострокові плани та купа всього іншого, для чого мені б не завадило мати ще одну пару рук і хоча б з десяток додаткових гігабайтів пам'яті. Благо, що в перший тиждень із працівниками не виникло проблем, хоча і боялась їхнього спротиву новим ідеям. Перш ніж почати втілювати в життя першу з них, я ретельно зважую всі За та Проти, прописую план дій, складаю приблизний кошторис робіт (хоча із сумом розумію, що майстри зі сторони помножать його на два), навіть ескіз намалювала своїми кривими ручками, не ідеально звісно, але мені все зрозуміло. Залишилась справа за найменшим, привести ідею до ладу, оформити належним чином і виканючити гроші в Антона. “Раз плюнути” подумала я і вже уявляю, як він сміється і відмовляє. Та я подумаю про це завтра, а на сьогодні роботи досить. Закриваю записник, розраховуюсь і виходжу з кав'ярні. Дивуюсь, що одразу потрапляю в самісіньке серце розваг. Адже ще годину тому тут поодиноко ходили роззяви, а зараз складається таке враження, що рідкі, але яскраві промені сонечка виманили на вулиці ледве не всіх жителів міста. 

Не зраджуючи своїм звичкам, обходжу всі столики уважно роздивляючись хенд-мейд вироби, бо китайські сувеніри, яких тут на диво теж багато, можна придбати в будь-якому магазині. І все ж таки не дарма продавці вигадують та пишуть всі ці описи для своїх виробів, що передрікають здоров'я, багатство та вдачу, адже я спокушаюсь на це і купую дерев’яну зірку, яка має вказати мені правильний шлях у житті. А чому б і ні, якщо у самої мізків не вистачає налагодити свої справи, то тоді всю відповідальність можна перекласти на шматок деревини. Логічно?

Приділивши увагу всім, без винятку, майстрам, збираюсь покинути територію ярмарку та мої ноги зупиняються біля прилавка з млинцями і не можу відвести погляд, бо це гіпноз чистої води. На столах стоять величезні розпечені кола, на які наливають тісто і майстерно розрівнюють дивними паличками. Хвилинка і рум'яний млинець готовий. Поки спостерігаю за процесом, в голові спливають слова: "Знаєш, а я планував приїжджати до вас у гості щосуботи на твої фірмові млинці", і я відкриваю чат з такою дорогою мені людиною.

Андрюша: "Якщо одного дня ти вирішиш прогулятися вуличками Львова, і тобі стане соромно, що ти так зрідка дзвониш своєму найкращому другові, ти знаєш де мене знайти, вулиця Весела, будинок 7, квартира 4".

За ці майже два тижні, що ми не бачились з Андрієм, ми переписувались кожного дня. Він підтримував мене, смішив, запрошував у гості, і можливо частково через нього я і обрала саме це місто, щоб почати свій самостійний шлях з початку.

Перед очима двері з цифрою "4", в руках повні пакети смаколиків, а я все ніяк не наважусь натиснути на кнопку дзвінка. Я так і не розповіла йому про свій переїзд, все чекала слушної нагоди. На всі його запитання про мої плани на майбутнє, завжди відповідала, що в мене все під контролем і змінювала тему. Та ось я тут і мені дуже кортить знову його побачити. Натискаю на дзвоник і застигаю в очікуванні. За дверима чутно топіт і невдоволений голос Андрія.

- Кого це принесло в таку рань у вихідний? - і в мить двері відчиняються навстіж.

- Привіт! - кажу весело, але помахати, як я це зазвичай роблю, не можу, бо мої руки зайняті пакунками. - Я тут тобі млинці принесла, як ні як, а сьогодні субота, - підіймаю по черзі руки з пакетами, показуючи свої покупки.

- Та ти знущаєшся?! - цей шалений бородач, у два кроки, підскакує до мене, міцно обіймає і відриває від підлоги.  

- Рижуля, ну ти даєш. Чого не зателефонувала? - нарешті ставить мене знову на тверду поверхню.

- Сюрприз!? - вимовляю так, наче запитую у нього, бо не знаю чи приємний для нього цей сюрприз.

- Не боялась, що я буду не сам? - примружується і забирає цінний вантаж з моїх рук.

- А що, твої сушені вобли не їдять млинці? - підводжу брову очікуючи на відповідь, та він лише посміхається. - Ну, тоді вони тобі не пара, - проходжу повз нього у квартиру, бо ми все ще стояли на порозі.

- Навіть до квартири не запросив, а я ще пожмакати його збиралась, - жартуючи фиркаю у бік друга. - Я, між іншим, теж за тобою скучила.

Андрій зачиняє за нами двері, заносить покупки, а потім розвертається до мене розкинувши руки в різні боки наче зірка.

- Я готовий, починай жмакати.

Міцно обіймаю свого друга за талію і притуляюсь щокою до його грудей. Як же мені його не вистачало. Незважаючи на те, що знайомі ми не так давно, та  Андрій виявився для мене спорідненою душею. Коли життя б'є ключем, він прям людина-свято, коли життя підкидає стресу, він як заспокійлива пігулка. І коли він каже, що все буде добре, я йому вірю.