Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Ейла заплескала в долоні і засміялася, її сміх був наче дзвінкий струмочок, що розганяв ранкову тишу печери, наповнюючи її радістю та життям. Кер поцілував її в голову, вдихаючи аромат її волосся, що пахло травами та димом, і поніс до їхньої постілі, де ще спала мати, загорнувшись у теплу шкуру ведмедя. Він обережно поклав Ейлу поруч з нею, вкрив їх обох теплою шкурою і повернувся до вогнища. Він підкинув ще дров, щоб вогонь горів яскравіше, і почав готувати сніданок, нарізаючи м'ясо оленя та розкладаючи його на розпеченому камінні.

 — Керу, ти вже не спиш? - почувся сонний голос його батька, Радомира. Старий вождь підвівся зі своєї постілі, зробленої з м'яких шкури ведмедя, потягуючись і з хрускотом розминаючи шию. Він був ще міцним чоловіком, хоча його колись чорне, наче воронове крило, волосся вже рясно посивіло, а на обличчі, засмаглому від сонця та вітру, залягли глибокі зморшки, наче сліди минулих років та випробувань. Але його очі, сірі та проникливі, все ще горіли вогнем життя та мудрості.

 — Так, батьку, - відповів Кер, сідаючи навпочіпки біля вогнища і простягаючи до нього руки, зігріваючи їх в теплих променях полум'я. Вогонь відбивався в його темних очах, створюючи химерні відблиски, наче танцюючі духи. - Сьогодні я відчуваю неспокій. Щось наче тисне на груди, наче передчуття лихого. Не можу позбутися цього відчуття.

 — Що тебе турбує, синку? - спитала мати, Лада, підходячи до них. Вона була ще досить молодою жінкою, з лагідними рисами обличчя та добрими карими очима, що випромінювали тепло та любов. Вона тримала на руках маленьку Ейлу, яка ще дрімала, притулившись до материнських грудей, її маленьке тіло піднімалося і опускалося в ритм материнського дихання.

 — Не знаю, мамо, - сказав Кер, хмурячи брови, і на його чолі з'явилася зморшка, наче слід від його неспокою. - Просто відчуваю, що щось станеться. Щось недобре. Ніби духи лісу шепочуть про біду. Ніби вітер приносить звістку про лихо.

Він замовк, намагаючись зрозуміти це дивне відчуття, цю тривогу, що з'явилася в його душі, наче темна хмара на ясному небі. Він озирнувся навколо, прислухаючись до звуків лісу, вдивляючись у тіні, що ховалися під деревами. Але нічого не було незвичного. Птахи співали, вітер шелестів листям, сонце світило. Здавалося, ніщо не віщувало біди. Але Кер все одно відчував неспокій.

Лада з тривогою подивилася на сина. Вона знала, що Кер має особливий зв'язок з природою, що він вміє відчувати її настрій, її таємниці. І якщо він каже, що відчуває біду, значить, треба бути насторожі. Вона хотіла запитати його, що саме він відчуває, але в цей момент її чоловік, Радомир, поклав свою руку на плече сина.

Радомир нахмурився, його густі брови зійшлися на переніссі, утворюючи глибоку зморшку. Він був вождем племені Сокола, мудрим та досвідченим лідером, який багато разів вів своє плем'я до перемоги. Він теж відчував напругу в повітрі, незриму загрозу, що нависла над їхнім поселенням, наче хижий птах, що кружляє в небі. Але він не хотів лякати свою сім'ю, не хотів сіяти паніку серед людей. Він поклав свою велику, мозолисту руку на плече сина, намагаючись заспокоїти його, передати йому свою впевненість та силу.

 — Не переймайся, сину, - сказав він спокійним, твердим голосом, який не терпів заперечень, голосом вождя, що звик наказувати та бути почутим. - Ми - сильне плем'я. Ми багато разів стикалися з небезпеками - з голодом, що змушував нас покидати рідні землі та йти в невідомість, з хворобами, що косили наших людей, не жаліючи ні старих, ні молодих, з нападами диких звірів, що чатували на нас у лісах та горах, з ворогами, що зазіхали на наші землі та багатства. І завжди виходили переможцями. Ми - Соколи, ми горді та незламні! Кайран, наш бог-сокіл, захистить нас. Він дарує нам силу та сміливість, і ми не боїмося ніяких ворогів.

Радомир говорив переконливо, але Кер бачив в його очах занепокоєння, бачив тінь сумніву, що промайнула в глибині його зіниць. Він знав, що батько намагається бути сильним заради нього, заради матері, заради всього племені. Але він також знав, що ця загроза, що нависла над ними, була серйозною, як ніколи раніше.

Кер кивнув, намагаючись приховати свій неспокій, свою тривогу, що з'їдала його зсередини. Він вірив у силу свого племені, вірив у мудрість свого батька, вірив у захист Кайрана. Але сьогодні щось було не так. Він відчував це в повітрі, в шелесті листя, в криках птахів. Він відчував наближення чогось жахливого, чогось неминучого.

Кайран... Кер перевів погляд на наскельний малюнок сокола, що прикрашав стіну печери. Птах був зображений в польоті, з розпростертими крилами та гострими кігтями, готовий кинутися на здобич. Кер з дитинства знав цю картину, намальовану ще його прадідом червоною охрою та вугіллям. Він багато разів розглядав цей малюнок, захоплюючись силою та красою бога-сокола, уявляючи себе на його місці, ширяючим в небі, вільним та непереможним. Він вірив у Кайрана, бога-сокола, покровителя їхнього племені. Вірив у його силу, швидкість, гостроту зору. Вірив у його захист. Але сьогодні його віра здавалася йому хиткою, наче тінь сумніву закралася в його серце, наче хтось невидимий нашіптував йому на вухо про зраду, про слабкість, про неминучу загибель. Неспокій гриз його зсередини, наче дикий звір, що рветься на волю, роздираючи його душу на шматки.

 — Я піду на полювання, - сказав Кер, різко встаючи. Рух вийшов різкішим, ніж зазвичай, наче він хотів струсити з себе це важке передчуття, цю темну хмару, що нависла над ним, наче грозова хмара, що от-от проллється кривавим дощем. - Можливо, свіже м'ясо допоможе нам відволіктися від похмурих думок. І вам потрібно поїсти перед... - Він не договорив, не хотів вимовляти слово "війна", наче боявся накликати біду, наче це слово було прокляттям, що може здійснитися, якщо його вимовити вголос.

Він узяв свій лук та сагайдак зі стрілами, що висіли на стіні печери, поруч з малюнками звірів та мисливських сцен. Лук був зроблений з гнучкої гілки тиса, обробленої вогнем та жиром, тятива - з міцних жил оленя, а стріли - з прямих гілок ліщини, з гострими кременевими наконечниками. Кер перевірив міцність тятиви, натягуючи її та відпускаючи з тихим свистом, перевірив гостроту наконечників стріл, проводячи пальцем по їхніх лезах. Потім він вийняв з торбинки за поясом жменю сушених ягід та горіхів, зібраних ще восени, і простягнув їх Ейлі, яка вже прокинулася і з цікавістю спостерігала за ним.