Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

На великому плоскому камені зберігся не весь малюнок, але більшу його частину можна було розібрати. Дев'ять рядків та дев'ять стовпців символів. Перший ряд і перший стовпець утворювали ієрогліфи, які я вже бачила на краю басейну, а решта стовпців складалася зі староізарського. Букви на той час не завжди означали лише звук, їх було більше, ніж у сучасному алфавіті, і часто вони мали кілька значень, що позначають цілі слова.

Нині староізарський вважався мертвою мовою, вивчали його лише лінгвісти та дуже стурбовані власним минулим ентузіасти. Він саме входив до списку мов, які я знала. Але мене збентежило те, що символи вишикувалися не послідовно, а абияк.

Деякі символи були пошкоджені та важко було сказати, які саме знаходилися раніше в певних рядках і стовпцях.

А ось ієрогліфи, намальовані зверху та зліва були мені абсолютно не знайомі, хоч і виявилися ідентичними з тими, що були у підземеллі. Вони хоч віддалено і були схожі на те, що малював Локайн, але скоріше тим, що були мені незнайомі.

Оглянувши перший камінь, я підійшла до другого, і спантеличено завмерла перед ним. Перший ряд і стовпець ідентично повторювали попередній малюнок, але символи всередині розташовувалися зовсім в іншому порядку.

На третьому камені розібрати символи виявилося ще складніше, з часом майже всі контури стерлися.

Замислено озирнувшись на Загіра, побачила, як демон, сунувши руки в кишені, розглядає четвертий камінь. При цьому він загадково посміхався до своїх думок, але миттєво відчув мій погляд і обернувся.

- Знаєте, що це? - весело спитав демон. Я ще раз глянула на камінь, але заперечливо похитала головою. Тоді чоловік пояснив: - Це ключі до шифру.

- Якого шифру? - нахмурившись, я відійшла на пару кроків від каменю, ніби хотіла оглянути картину повністю.

І на другому кроці моя нога провалилася вниз. Все сталося надто швидко, і я встигла лише відчути, як стрімко втрачаю рівновагу, а ґрунт йде і з-під другої ноги. Тіло встигло напружитися від паніки, а вуха наповнилися гуркотом.

Але падіння, яке я встигла собі уявити, не сталося.

Мене різко смикнули на себе. Через секунду я виявилася притиснута до демона, а за спиною вщухав гуркіт обваленої землі. Злякано озирнувшись, побачила глибокий провал. До нього потрапив і один із каменів, який тепер лежав на дні. А вівтар, що був у центрі кола, небезпечно нависав над поглибленням одним краєм.

- Злякалися? - тихо спитав Загір. Його голос пролунав надто близько, але я була так приголомшена подією, що навіть не спробувала відійти. А чоловіча рука ніжно обвила мою талію, притримуючи.

- Трошки, - сказала після паузи.

Загір більше нічого не говорив, але я відчула силу, що линула від нього. Магія потяглася до землі. Відновлювати руйнування було надто затратно і майже марно, якщо під капищем такий хід не один. І ректор не став цим займатися, але на якийсь час зміцнив поверхню, що залишилася цілою.

- Варто зробити це відразу, - пробурмотів він, не поспішаючи відпускати мене.

- Хто ж знав, що воно дійсно вирішить обвалитися саме сьогодні, - я ніяково відсторонилася від чоловіка, намагаючись не думати про те, що мені подобається його парфум. Опустивши голову, ступила убік і ще раз оглянула новостворене поглиблення. - Можливо, час задуматися про те, щоб сісти на дієту? - спробувала пожартувати, щоб розвіяти тривогу, що мене охопила. Але тон Загіра у відповідь залишився серйозним:

- Справа точно не в цьому. Ви маєте чудовий вигляд, Гвенето.

Здивовано піднявши голову, я подивилася у вічі чоловікові. Іскри на блакитному тлі здалися зірками, що з'явилися посеред дня. Але від уважного погляду я зніяковіла і відвернулася до вцілілого каменю.

- Це може бути пов'язане із привидами? - продовжив питати Загір. - Адже медіуми притягують до себе подібне.

- Так, але... - я зам'ялася, сама не розуміючи, що взагалі відбувається на цьому острові. Адже мене попереджали, що земля може обвалитися через підземні ходи. Чи це було випадковістю, чи черговим проявом дивності цього місця? Все ж я відповіла: - Примари точно не могли підлаштувати обвал. Мені здається, що це збіг.

- Допустимо, - чоловік знизав плечима, знову сунув руки в кишені та підійшов ближче до мене. Зупинився поряд, оглядаючи камінь.

- То що ви говорили про шифр? – нагадала я. Хвилинку ректор задумливо мовчав, наче думав про щось зовсім інше, а потім заговорив:

- Ще коли ми навчалися в академії, батько мого одногрупника, Крайта, служив у розвідці. Він часто показував синові різні прийоми, яким їх навчали. Одним із них було шифрування. Досить простий метод, який здатні освоїти десятирічні діти. Аналогічний із тим, що зараз перед нами. Кожен має таблицю з алфавітом, записаним у випадковій послідовності. Зліва та зверху – незрозумілі символи. Одна літера шифрується двома символами, на перетині яких вона знаходиться. Ключ до розшифровки можна міняти хоч щодня, щоби ніхто не здогадався. Великі тексти таким чином писати не зручно, але для коротких якраз. Ми майже рік переписувалися таким чином, доки не набридло, і не вивчили інші способи ховатися.

Слухаючи розповідь Загіра, я подивилася на символи зовсім інакше. Справді. Ці камені – ключі до зашифрованого тексту. Але лише до того, що знаходиться навколо басейну. Може, подібні символи є і в інших місцях, але вони виникли точно ще під час існування секти. Але де може бути ключ до ієрогліфів, які малює Локайн? І чи є він взагалі? Чи я просто вирішила підігнати факти під бажане рішення?

- Отже, вони мали кілька варіантів шифру? - уточнила, оглядаючи решту каміння.

- Так, - кивнув ректор. - Разом із зашифрованою запискою, передається номер каменю, на якому зберігається ключ, і лише ті, хто має доступ, можуть зрозуміти зміст написаного.

- Чудово, - пробурмотіла, підібгавши губи. - І як мені зрозуміти який саме камінь використати?

- Підбиранням, - було мені відповіддю. - Якщо жодних підказок немає, то лише перебрати усі варіанти. І тільки коли вийде розбірливий текст, стане зрозуміло який із ключів вірний.