read-books.club » Фантастика » Покохати відьму 📚 - Українською

Читати книгу - "Покохати відьму"

139
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Покохати відьму" автора Костянтин Когтянц. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Покохати відьму» була написана автором - Костянтин Когтянц, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Фантастика / Фентезі".
Поділитися книгою "Покохати відьму" в соціальних мережах: 

Новий роман Костянтина Когтянца «Покохати вiдьму» на перший погляд написаний за традиціями героїчного фентезі. Але тільки на перший погляд! Насправді автор викладає сюжет так, наче законів і канонів жанру взагалі не існує. Тут немає демонів-імператорів, герой не здобуває корону, не намагається завоювати чи порятувати світ. Він просто покохав жінку… Однак не звичайну жінку, а чаклунку. Щоправда, вона, м”яко кажучи, зовсім не відповідає стандартним уявленням про чародійок… М’яко кажучи!…

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 17
Перейти на сторінку:

Стародавні іспанські драми зазвичай закінчувалися словами «Даруйте авторові його помилки». Як перекладач, я повинен почати з цього прохання.

Якщо Ви, читачу, знайомі з текстами, написаними давно та далеко, – наприклад, середньовічними китайськими, – то напевно знаєте, що такі письмена вимагають приміток мало не до кожного абзацу.

Труднощі, викликані намаганням поєднати точність з доступністю, зростають у багато разів, коли йдеться не про іншу країну, хай навіть далеку, а інший світ! – і ті мови, граматика яких побудована на принципах, котрі навіть викласти в наших поняттях і то важко.

На додаток до всього, авторові більшої частини тексту (ім'я якого, до речі, Хайнлорітайн, для друзів – Хайнлорі) на момент початку подій було щось близько чотирнадцяти-п'ятнадцяти років (достеменно він і сам не знав). Хайнлорі намагався зобразити події так, як він тоді їх бачив, і викласти їх у тих термінах, якими користувався тоді, а я – передати колорит його мови.

На жаль, і те, і друге – особливо друге! – вдається далеко не завжди.

Так що даруйте мені мої помилки.

Я помер двічі.

Перший раз – коли вигнали. Людина без клану мертва. Хто зустріне, той заб'є (як сама не пропаде). Траплялося – приймали вигнанців у Громаду вільних мисливців. Але ж не зрадників. Я – вірний, та як чужим доведу, коли своїм не зміг?

…Перше вогнище було, звісно, на океанськім узбережжі, біля устя Щучої річки. Ну, а що нам звісно, то й ворогам також. Не стали вони вдень до берега виходити, вивідачів вислали. Висадили їх десь за мисом. Ті шпигуни хлопців на першому вогнищі перерізали, а про наше, друге, – не знали. Відстань від берега до селища така, що трьох вогнищ, начебто, й не потрібно. З Шолом-гори берег видно, з селища гору видно. Вони й не гадали, що друге вогнище раніш буде, ніж на вершині. Наше звалося другим, а насправді – запасне перше. Й п'яти тисяч кроків немає від берега.

Я схопив старшого за руку.

– Весла б'ють! Три галери!

Він же знав: як я чую, так і є. А друзі поночі в чужу річку не лізуть.

– Підпалюй!

Сигнальне вогнище підпалити просто, раз-два-три – й шугонуло полум'я, ну а ми – на стежку. Своє зробили, тепер щезнути в тайзі…

– Демони пекла!

Не горить вогнище на Шоломі, не горить… Зараз. Ну зараз же… Та що ж вони, демони, – сплять?! Гавкіт собаки. Звідкіля? Ясно звідкіля! Вони, ті, хто першу заставу вирізав, зараз мчаться до нашого вогнища, щоб його загасити – під ногами ж пісок! – а собака слід візьме.

– Прогнівали ми богів, Вождь – дурень!

Раніш на кожному вогнищі було по жмені воїнів, а не лише на першому. Та новому Вождеві стало шкода стількох годувати.

– Давай на гору! Стій! Ножа свого давай сюди!

Бідні ми обидва, але в мене, крім сокири, і ніж бойовий є, вітчим дав… – старшого так потім і знайшли, з моїм ножем у руці. Я біг так, як ніколи ні до, ні опісля. А коли вже на Шолом ліз, там спалахнуло. На суді вони все навпаки заявили. Ніхто, бачте, не спав, обидва сиділи та дивилися, запалили відразу, я зрадив та втік. Казав я, що незграбно брешуть, меч сують за халяву.

Перекладач. Вислів, аналогічний нашому «Ні в які ворота не лізе» (за халявою носять бойові ножі).

…Де це бачили, де таке чули, щоб людина проспала ворожі галери, а потім вогнище запалила? Коли кораблі ці пройшли давно? А ніж? Чого б це я його, втікаючи, залишив? Проте плутано говорив. Та й їх двоє. Та й Нотівар, їхній молодший, перший заводіяка серед молоді клану, – таким вірять легше. Та й Вождю був потрібен зрадник, аби про його помилку не згадували. Це я, щоправда, зрозумів лише згодом. Мертвий я був, і добивати не треба – йду привид-привидом, сам себе ховаю: і до мисливців не дійду, й самі вони мене не візьмуть, і звірі зжеруть, і вороги вб'ють. Ніж у мене лишився, – його вітчимові повернули, а він – мені; не повірив, та проти всіх не пішов. Зробив я з того ножа списа, – самому страшно від такої зброї.

Перекладач. Типова проблема під час перекладу не лише іншою мовою, але й на інший тип мислення: деякі вислови Хайн-лорі можуть здатися проявами чорного гумору, проте цього явища не існує в його культурі. Героя треба розуміти буквально: йому страшно, що єдина зброя – саморобний спис.

Так я себе зажалів, сльози на очах, шум у вухах, бо сам себе вдруге згубив, у пащеку відправив. Якби мені хто до того сказав, що таке може бути – не повірив би!

ВИЙШОВ НА ГАЛЯВИНУ, НЕ РОЗДИВИВШИСЬ! А там… Боги й демони, справа – жінка. Сама! Дивна й одягнена дивно. І щось у руках дивне тримає. Тільки не встиг я роздивитися, бо зліва… Білий кіт-людожер. Той самий, на якого вільні мисливці тільки повною жменею ходять та богам жертви приносять, якщо всі повернуться. Єдина зрада, за яку не карають вигнанням, – якщо кинув родича в котячих лапах. Не похвалять, проте й не виженуть. З диким криком кинувся я на кота, він на мене. Я наставив списа – міг би й палець.

Перекладач. Мається на увазі – з тим самим успіхом.

…Що живий – зрозумів одразу: в Царстві Мертвих немає сонця, а воно мене розбудило. Ніде нічого не болить. Не болить! А лежу я в кімнаті, де стеля – мене на мої-таки плечі можна поставити, аж тоді рукою до неї дістану. Не буває таких високих кімнат. І таких світлих теж не буває. Лежу я на шкурах, укритий котячою. От добре було б, якби це той самий. Та ні, не могли обробити так швидко… Звівся на ноги, пройшовся кімнатою – не буває такого будинку!

…Сам не пам'ятаю, як з однієї думки на іншу перескочив, коли це мене мовби каменем по голові вдарило, тільки зсередини: демони пекла, якщо я живий, Вона також жива! Людожер не йде далі, поки першого не вб'є до смерті. Він чує, як серце б'ється.

Тож не могла та жінка сама в тайзі бути. Десь чоловіки були – прибігли, добили звіра, а мене взяли з собою. Мабуть, на південь. Південні клани багаті… Точно, багаті. Вікна скляні! Не буває скляних вікон, про таке навіть у баладах і то не співають. Я в

1 2 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покохати відьму», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покохати відьму"