Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

З цим я змушена була погодитися. Саме тому в мене й виникло відчуття, що діє жива людина. Але ні господарі будинку, ні охорона, ні Загір нікого не підозрювали.

- Привид може захопити тіло? - від холодного розрахунку, що пролунав в цьому питанні, у мене по шкірі пройшовся холодок. Різко обернулася до ректора, змірявши його поглядом, а потім видихнула:

- Ні, його можна лише пустити добровільно.

Загір знову глянув на мене і щось у його погляді мені дуже не сподобалося. Що це було, з'ясувалося за хвилину, коли він обережно уточнив:

- Може, ми могли б поспілкуватися з хлопчиком через вас?

Від такої пропозиції у мене забрало дар мови. Очі здивовано розширились. Ніколи я не пробувала пускати у себе духів, але вивчила всю можливу інформацію, яку змогла знайти. І зовсім мені не хотілося запрошувати у своє тіло сторонню сутність, ще й дозволяти їй опанувати свідомість. Навіть не уявляла собі, що я маю відчути в такому разі. Це буде схоже на сон? Або ж на смерть?

Мабуть, мій жах відбився на обличчі, бо Загір відразу відхрестився від цього рішення:

- Вибачте, Гвенето, я не хотів ...

- Все гаразд, - зчепивши руки за спиною, відновила спокій. І відповіла вже вдумливіше: - Хлопчик - демон. І наскільки мені відомо, людське тіло витримати демона не зможе. Активна енергія, чужа для людей, почне вбивати мене. Як це виходить із дітьми напівкровками.

- Зрозумів! – Загір уже не намагався наполягати. Він продемонстрував мені відкриті долоні, ніби визнавав поразку, і трохи схилив голову вперед: - Вибачте. Я сказав, не подумавши. Такого ми не робитимемо. У мене й на думці не було нашкодити вам, Гвенето. І даремно ви не сказали про свої здібності раніше. Якби я знав, то зробив би все, щоб убезпечити вас від таких переживань. Адже ви бачили того хлопчика весь час? За ним пішли на третій поверх?

Я лише кивнула, опускаючи погляд. Було щось заспокійливе в голосі Загіра. Захотілося знову опинитися в тій альтанці, щоб довкола шелестів дощ, огороджуючи нас від решти світу, дивно пахло озоном, а на тлі темно-зеленого хвойного лісу розпускалися золоті квіти.

Тільки зараз прийшло усвідомлення, що я давно не почувала себе настільки затишно та добре. А може, взагалі ніколи.

Опам'ятавшись, я подивилася на каміння. Серце в грудях, здається, збожеволіло. І я скоріше рушила у бік плити, не бажаючи, щоб гучний стукіт за моїми ребрами почув ректор.

- Мені потрібно оглянути ці символи. Можливо, вони мають якийсь сенс, – пояснила я для Загіра. Але він лише мовчки ступав за мною.