Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Епілог

- У тебе є досвід в управлінні агенцією, Гвен, - Елері вела мене вулицею Шедана, і коментувала на ходу: - Звичайно, робота в академії теж дуже важлива, але я вже давно шукаю людину, яка зможе замінити Айру ат Нарі.

Останній день літа видався похмурим, але без дощу. Сьогодні мені потрібно було вирішити яку пропозицію прийняти. Чи піти викладачем мов до академії Полазін, куди мене порекомендував Загір, чи погодитися на вмовляння Елері ат Рогад. З цією дівчиною ми зуміли потоваришувати досить швидко, вона виявилася дуже милою і доброю. А від її малечі я взагалі прийшла в захват.

- Чи будуть так само раді співробітники? - з побоюванням перепитала я, оглядаючи непримітну вуличку, що розташувалася досить далеко від урядового кварталу. Мені здавалося, що контора дочки колишнього логофета має бути розташована у центрі столиці. - Якщо вони звикли до своєї начальниці, то людину з вулиці можуть і не прийняти.

Про те, куди зникла сама Айра, Елері відмовлялася говорити. Лише в її зелених очах з ледь помітними примарними іскорками майнув тихий смуток.

- Вони вже давно чекають на людину, яка зможе навести там лад. Робота в них дуже важлива і мені потрібна відповідальна людина, здатна навіть пожертвувати собою, заради порятунку невинних. Тому мій вибір припав на тебе.

Скрипнули двері. Задзвенів дзвіночок. Приймальна виявилася порожньою.

- Є хтось? - голосно спитала Елері, проходячи вперед. З комірчини вискочив скуйовджений чоловік. Він окинув нас очманілим поглядом, спробував руками прилизати волосся, а потім вигукнув:

- Місис ат Рогад! Давно чекаю на вас. Це і є та дівчина, про яку ви казали? - навіть не дочекавшись відповіді, він скоріше підскочив до мене та потиснув руку: - Мене звуть Фред. Ходімо, місис Лурі, я вам все покажу. Ух, як же я втомився тут розгрібати все сам.

Не встигла я й слова сказати, як людина потягла мене до невеликого кабінету і заходилася вводити в курс справи. Спочатку я здивувалася, але незабаром у голові почали складатися плани щодо покращення роботи фонду. До кінця ознайомчого оповідання Фреда, я раптом зрозуміла, що всередині вже погодилася прийняти пропозицію Елері. Озирнувшись на дівчину, побачила на її губах хитру посмішку.

 

*******

 

Вечір опускався на зелений парк, приносячи осінню прохолоду. Погоді взагалі все одно, що там у людському календарі. Останній день літа? Перший зими? Вона не підкоряється всім цим системам.

Я стояла на траві за два кроки від невеликого озерця. Біля води завмерли дві верби, схиливши гілки над дзеркальною гладдю та опустивши кінчики гнучких гілок на дно. У парку мало людей. На цьому боці озера взагалі нікого. Декілька парочок сиділи на лавках на протилежному березі, та самотня постать, схиливши голову, повільно пленталася по доріжці.

Зробивши глибокий вдих, я зробила крок вперед. Вода виявилася дуже близько. Старий страх піднявся із глибин пам'яті, скував кінцівки, заважаючи рухатися. Довелося силою змушувати легені розправитися, набираючи більше повітря. Навіть у голові запаморочилося, але я вперто нахилилася ближче до озера.

Спочатку крізь кришталево чисту рідину побачила дно, але за мить з води на мене вже дивилося обличчя. Нутрощі стиснув спазм. Мені захотілося відсахнутися і відбігти, але я лише стиснула щелепи та продовжила дивитися в очі своєму маленькому мертвому братові.

- Гвен, - покликав він мене. Все тіло напружилося, кінчики пальців похолоднішали, але я знайшла в собі сили прохрипіти у відповідь:

- Це я.

Очі хлопчика дивилися немов у саму душу. Він знову мовчав, а я ледве могла залишатись на місці. Хотілося кинутися тікати й більше ніколи не підходити до великих водойм. Але я змушувала себе стояти, відчуваючи як світ навколо тремтить.

- Відпусти мене, - раптом промовив брат. Від несподіванки я здивовано завмерла, не знаючи, що мені зробити чи сказати. Я не могла перестати звинувачувати себе за те, що сталося багато років тому.

- Вибач, - пробурмотіла те, що не змогла сказати йому. - Я не хотіла, щоб це сталося з тобою.

– Знаю, – було мені відповіддю. - Я не звинувачую тебе. І ти відпусти мене, Гвен.

Я повільно опустилася навколішки та нахилилася над водою. Вдивилась у вічі, які ніколи більше не побачу.

- Я любила тебе, - об водну гладь розбилася сльозинка. Три кола розійшлися від неї убік.

- Я тебе теж, Гвен.

Його голос танув, віддаляючись. На блідому обличчі з'явилася посмішка. Простягнувши руку, я опустила її в холодну воду, ніби хотіла торкнутися його востаннє, але образ раптом розтанув. І тепер я бачила лише дно водойми, усипане гладкими камінцями. Повільно відхилившись, сіла на траву і подивилась у сіре небо.

Я так довго боялася побачити його обличчя і поговорити з ним, тому що думала, що брат звинувачує мене у своїй загибелі так само сильно, як у цьому я винила сама себе. Я тягла його за собою, коли треба було просто відпустити.

- Як ти? - Загір сів на землю поряд. Обійняв мене за плечі. Зітхнувши, я притулилася до нього і просто хитнула головою. Говорити не хотілося, і чоловік не став більше мене розпитувати. Притис до себе сильніше і легенько торкнувся губами мого чола.

Цього разу я справді почну життя з нового аркуша. Відпустивши все те, що раніше тягнуло мене вниз. Доведеться навчитися прощати себе і любити себе такою, яка я є, адже іншої у мене ніколи не буде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍

Кінець

З цією книгою читають Фентезі 416209 Обурливо гарна, або Ліки Його Високості Ольга Обська 914218 Фентезі 417976 Обраниця чаклуна Олеся Лис 287575 Фентезі 419013 Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності Ольга Обська 128826 Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно