Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Домовились. - я відклала телефон, але повернула його до вуха, - Рита! Рита ти ще тут? 

- Так, що таке? - відчутно, що її думки десь далеко, раніше вона б одразу завершила дзвінок, ця дівчина вічно кудись біжить.

- Не вичуди нічого по дорозі, гаразд? - це не про неї, але що я можу говорити. Вперше ми в такій не стандартній ситуації, то ж складно передбачати що саме про неї. 

- Домовились.. дякую!

- До зустрічі!

Я остаточно відклала телефон і погасила екран: як мені бути? Я ніколи ні з ким не зустрічалась, відповідно мене ніколи не кидали. Я не можу уявити, як це любити чоловіка і бути зрадженою. Її почуття і серце для мене зараз сплутаний клубок. І як його розплутати, коли не знаєш за які ниточки смикати? Чому тільки в такі відповідальні моменти я така безпомічна. 

У двері почувся стукіт. Через щілину видно повністю чорний одяг. Август. Логічно, я ж в його кімнаті. 

- Заходь, вибач, я зайняла твою кімнату. - розгублення і бажання зібратись червоними знаками окликів читаються на моєму обличчі.

- Все гаразд, тут майже немає моїх особистих речей. - і тут я в тягар, хороший чоловік, вже вдруге мені допомагає, а що я... Він сперся на косяк дверей і схрестив руки на грудях. - Віто, що трапилось? На тобі лиця немає. Щось з сестрою?

- Фізично все гаразд, - хоча хто знає, я ж не в курсі як вона відреагувала і взагалі як дізналась. - надіюсь. - хоча проблема не у мене, але зараз підтримка потрібна мені. Якщо її не отримати, то при зустрічі з Ритою я все псуватиму. - Її зрадив хлопець. - він шумно видихнув.

- Я завезу тебе куди скажеш. - ось це називається бути поруч і розуміти потреби інших, поділись зі мною цим вмінням, будь ласка!

- Ми домовились зустрітись за півтори години в центрі міста, на Площі Ринок. У мене ще є час. 

Я сиджу з опущеною головою тимчасом як безпорадність залізними цвяхами прибиває до землі. Він підійшов до мене і сів збоку на землю. 

- Ти переживаєш за неї? Ти боїшся, що не зможеш бути для неї поруч так, як їй це буде потрібно? - я кивнула головою. 

Ми дуже близькі, ми завжди проходили все разом, але я й справді не пригадую жодного разу, коли б підтримка була потрібна мені менше ніж їй. Завжди весь удар на себе брала вона. Август притягнув мене до себе, обійняв і голова зручно лягла йому на груди. Розмірені удари серця відлунням осідають у моєму. Серця перейшли в унісон. 

- Віта, чужа душа то темний ліс. - він видихнув і трошки більше притиснув до себе. - Ти ніколи не будеш однозначно знати, що і коли саме для людини буде найкраще. - Август набрав в груди повітря, щоб продовжити, але замовчав. Його руки легко трусяться на моїх плечах. 

- Дякую, що ти поруч! І буду вдячна, якщо зможеш завести мене. - не вартувало допускати паузи, я не хочу вимушувати його розказувати щось. - Щодо обіду…

- Іншим разом, я розумію. - засмутився, чую по тону, але сьогодні мені не до хлопців.

- Віта! Август! Ви йдете доїдати чи це все для мене? - я підняла на нього очі. Толком поїсти не вдалось і мій шлунок вимагав продовження. Йому вистарчило погляду.

- Ми спускаємось! Щоб допомогти комусь, ти повинна бути в стані, коли тобі самій допомога не буде потрібна. А це означає, для початку, ситний сніданок. Домовились? - щось є таке особливе в його усмішці, від чого мені стає тепло.

- Домовились, - відчуваю себе маленькою дівчинкою. Так спокійно.

- Ходімо, є ризик, що нічого не залишиться. - мій скептичний погляд явно вимагав пояснення. Треба було бачити на власні очі кількість млинців на кухні, їх не реально з’їсти самостійно, - Серйозно, я не жартував, кухня його цікавила в першу чергу як місце, де можна поїсти.

Найбільше я переживаю, що зараз буде тиша. В цей сонячний ранок увірвалась буря і мені боляче від очікування побачити зірку за хмарами. Мій настрій не часто різко змінюється, але є у мене така особливість, я проживаю емоції не надто швидко. Зазвичай мені вдається все приховати, але здається зараз на мені, як на білій дошці чорним маркером написано: “Я в паніці.” 

Артур розрізав крайню оладку на своїй тарілці, коли ми зайшли. Що я можу сказати, той кусок йому до рота так і не потрапив. 

- У нас є морозиво, витягнути? - це примітивне кліше американських підліткових фільмів ніколи не працювало в реальному житті, але так виглядає, що саме зараз я йому дам шанс. Я лише кивнула головою. - Зараз буде. Я маю біле з крихтами шоколаду та інше зі смаком тирамісу.

- А-а, - тихо-тихо, певно не чутно зовсім, я наразі лише відкрила рот в роздумах. Байдуже мені зараз на смак морозива. 

- Я зрозумів, дістаю обидва. - звісно він не знає, ні що сталось, ні чому я виглядаю так загублено. 

- Дякую! Зазвичай я солодким зранку не наїдаюсь…

- Тоді тим паче можна. Повір моєму досвіду, млинці з морозивом - це смакота! Його не просто так два види у нас.

Якось дивно заспокійливо вплинуло на мене його морозиво. Ми розмовляли про дитинство, я почула не одну кумедну історію з підліткового віку цих двох чоловіків. З їхнього життя можна було б записувати казки для дітей і видавати книгу. 

Дорогою до центру ми мовчали. Я у своїх роздумах, Август завбачливо тримає дистанцію. Я його цілком розумію, мені б теж не дуже хотілось лізти в чужі справи. 

Такий спокійний і тямущий, мені ще ніколи не було настільки спокійно з мало знайомою людиною. Хоча це питання чи можна нас назвати малознайомими, якщо я вже двічі в нього спала?! 

Я про себе усміхнулась, виглянула у вікно і здивувалась - ми заїхали в сам центр міста. Окрім шарму в цій трясовині ще загадок та загадок. Ми проїхали повз столики біля Діани. Мені не вдалось вловити силует Рити. Можливо вартувало її таки забрати?