Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тобі відоме відчуття, коли все всередині стискається? Коли подих перехоплює, серце б’ється все швидше і ритм ударів набирає обертів?
Сонце різко піднялося з-за небозводу. Криваво-червоний світанок запалав яскравими барвами, але не він привертав мою увагу.
Сліпить так неймовірно, що вгледіти хоч би обриси неможливо. Проте відчуття не мають права мене підводити. Я завжди знаю, коли на мене дивляться. Раніше ця здатність не раз рятувала мені життя, але сьогодні рятувати вже не було що. Навіть не так – сьогодні більше не було від кого.
Раптом серце гостро защеміло. Проте і цей його порух не був останнім, він був лиш сильнішим за попередні. Дуже дивно. Таке відчуття, що від серця натягнувся канат. Незримий, міцний і такий теплий, він, здавалося, вився берегом, гублячись у хащах. Промовити хоч би слово неможливо. Лише хрип. Я потягнувся за відчуттям.
Знаєш, що ще весною прекрасне? Природа співає. Так чітко і дзвінко. Струмки набирають сили, мчать зі скелястих обривів, наповнюють величні ріки та маленькі потічки. Вони вдихають у все, що трапляється їм на шляху, силу життя та нового початку.
Малим мене завжди тягнуло в поле. Його безкраї простори манили душу. Часто я так і засинав посеред зелені, за що отримував прочухана від братів, яким доводилось ночами виходити на пошуки.
Весною поля особливі. Якщо не пошкодувати сил і часу, від дому можна дійти до підступів Кітакамі. Розлога і завжди спокійна ріка, вічно всіяна рибальськими човниками та сітями, в цей час байдикувала, як дитя. Весною тут пусто, ніхто не бажає залишитися без нажитого роками майна. В околицях норов ріки добре відомий. Саме це мене і приваблювало. У всі пори року така велична і самотня, лише після відступу зими Кітакамі прокладала свій шлях у супроводі десятків струмків, які вливались у головний потік. Десь води виходили з берега, і поле ставало схожим на море.
Врешті земля під моїми колінами поступилась наполегливій стихії, яка стрімко розширювала свій шлях, неохоче відступила і тіло підхопила хвиля. Серце зробило черговий удар, але за ним не відбувся наступний...
Ось він. Я таки дочекався. Катану, певно, також віднесло у воду, вона лежала зовсім поруч. Краще б меч повернувся додому, але служити ріці також честь.
Перед очима дивовижний світанок. Якось по-особливому ясне небо вигинається, мерехтить і то зникає, то з’являється, відновлюючи свій танець. Мене поглинає ріка. Останнє, що я бачив, було лиш грою світла у товщі води. Химерною і дуже нереальною грою. Шкода дівчинки, спогад про таке може потім усе життя переслідувати.
Дівчинка. Чому саме дівчинка? Нікого не було поруч, але бачити та знати – то різні речі, часто без очевидного зв’язку між собою. Хто ж відпускає дітей так рано в поле? І чому забаглося їй зайти аж так далеко? Чи то, чому в моїй голові народилася ця думка?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена», після закриття браузера.