Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Але сьогодні він відчував неспокій. Щось нависало в повітрі, наче передчуття грози, темна хмара, що затьмарювала яскраві барви світанку, заглушала спів птахів, змушувала завмирати серця лісових мешканців. Це було дивне відчуття, незрозуміла тривога, яка стискала його серце, мов кігті невидимого хижака. Наче хтось невидимий шепотів йому на вухо про наближення біди, про щось жахливе, що мало статися.

Холодне ранкове повітря приємно лоскотало його оголене тіло, вкрите лише нашийником з вовчих іклів - трофеєм з його першого полювання, символом його мужності та спритності, - та набедреною пов'язкою зі шкіри оленя, м'якою та теплою. Легкий вітерець розвівав його чорне, як воронове крило, волосся, що спадало на широкі плечі, наче темний водоспад. В його темних очах, кольору вулканічного каменю, що горіли непохитною впевненістю та силою, відбивався вогонь світанку, але сьогодні в них також читалася тривога, наче передчуття чогось неминучого, чогось страшного.

Він ще не знав, що чекає на нього цей день, не знав, які випробування приготувала йому доля, які зустрічі та втрати чекають на нього на життєвому шляху. Але він відчував, що він буде не таким, як всі інші, що цей день назавжди змінить його життя, що він переступить межу між минулим і майбутнім, між дитинством і дорослим життям.

Він встав, потягнувся, розминаючи затерплі м'язи, кістки хрустіли з тихим стуком, наче сухе гілля під ногами. Сон ще тримав його в своїх обіймах, але Кер вже відчув приплив енергії, готовність до нового дня, до нових випробувань. Його тіло було струнким та гнучким, наче у пантери, м'язи грали під смаглявою шкірою, натягнутою, мов тятива лука. Кожен рух був точним та вивіреним, свідченням багатьох годин полювань та тренувань.

Він розправив плечі, відчуваючи, як по тілу розливається приємне тепло. Зігнувшись, він кілька разів торкнувся чолом землі, віддаючи шану Геї, богині землі, що дарувала йому силу та життя. Потім він підняв голову і глибоко вдихнув свіже ранкове повітря, насолоджуючись його чистотою та прохолодою. Він відчув себе бадьорим і сповненим енергії, готовим до будь-яких випробувань.

Кер обережно відхилив важку шкуру бізона, що служила завісою на вході, захищаючи житло від холодного нічного вітру та непроханих гостей. Він ступив до печери, і його зустріла приємна прохолода, що контрастувала зі спекотним ранковим сонцем, яке вже починало припікати. Прохолода обійняла його розпашіле тіло, приносячи полегшення після довгого полювання. Він вдихнув глибоко, насолоджуючись вологим повітрям, наповненим запахом землі, димку та чогось незрозуміло знайомого, що нагадувало йому про дім, про сім'ю, про безпеку.

Він озирнувся, його погляд ковзнув по стінах печери, по обличчях сплячих родичів, по тліючому вогнищу. Він відчув тепло та затишок, відчув, що він вдома, серед своїх, серед тих, хто йому дорогий. Він усміхнувся, і його усмішка була наче промінь сонця, що освітлює темряву.

В півтемряві печери, що пахла вогкістю, димком та сухим листям, Кер розрізняв знайомі обриси: гладкі стіни, вкриті химерними візерунками сажі та димку від багать багатьох вогнищ, що горіли тут протягом століть, відколи плем'я Сокола оселилося в цій печері. На стінах виднілися малюнки звірів, намальовані червоною охрою, - олені, мамонти, ведмеді, - сцени полювання та битв, символи сонця та місяця, зірок та хмар. Кам'яні виступи, що виступали зі стін, наче полиці, служили для нехитрого скарбу племені - запасів їжі, що зберігалися в плетених кошиках та глиняних горщиках, зброї, - списів, луків, стріл, - знарядь праці, - кам'яних сокир, кременевих ножів, кістяних голочок, - амулетів та оберегів, що захищали плем'я від злих духів та приносили удачу на полюванні. В кутку печери, на купі м'яких шкур звірів, ще спали жінки та діти, загорнувшись в них, наче в кокони, сховавшись від холоду ночі.

Вогнище в центрі печери майже погасло, лише кілька червоних вуглинок тьмяно жевріли в попелі, наче очі якогось дрімаючого звіра, що чекає на свою годину, щоб спалахнути з новою силою. Кер присів навпочіпки біля вогнища, його рухи були вправними та швидкими, наче у досвідченого мисливця. Він дістав з невеликої шкіряної торбинки, що висіла у нього на поясі, кремінь та трут - суху траву, просочену жиром. Він вправними рухами ударив кременем об кремінь, висікаючи іскри, і за кілька миттєвостей між його пальцями спалахнула іскра, наче маленька блискавка, оживляючи вогонь. Він обережно підніс іскру до трута, і той спалахнув яскравим полум'ям. Він підкинув сухих гілок, дбайливо зібраних ще вчора під час полювання, роздув полум'я, і печера ожила, наповнюючись теплим світлом та веселим тріском вогню. Тіні затанцювали на стінах, наче радіючи поверненню світла, а в глибині печери заблищали крапельки води, що збиралися на сталактитах, наче тисячі маленьких діамантів, розсипаних по темному склепінню.

Від тепла вогнища, що розганяло холод та вогкість печери, прокинулися перші мешканці. Маленька Ейла, сестра Кера, підвелася зі своєї постілі, зробленої з м'яких шкур зайців та лисиць, зібраних та зшитих їхньою матір'ю. Вона протирала сонні оченята маленькими кулачками, її русяве волосся, кольору стиглої пшениці, було скуйовджене, а на щічках ще виднілися сліди сну. Вона невпевнено потягнулася, позіхаючи та солодко потягуючись, а потім підійшла до брата, що сидів біля вогнища, і усміхнулася йому беззубою усмішкою, яка завжди зігрівала його серце. Кер лагідно погладив її по голові, відчуваючи тепло та ніжність до маленької сестрички. Він любив Ейлу більше за все на світі. Вона була для нього наче промінь сонця в цьому суворому світі, нагадуванням про радість та безтурботність, про те, що варто жити та боротися.

 — Ти вже повернувся з полювання, Кер? - спитала вона тихим, сонним голосом, позіхаючи і притуляючись до нього, шукаючи тепла та захисту.

 — Так, Ейло, - відповів Кер, усміхаючись і піднімаючи її на руки. - Я приніс нам свіжого м'яса. Скоро прокинеться мати, і ми поснідаємо. Буде смажена оленина з корінням та ягодами.