Читати книгу - "Вкрадений подарунок, Алія Елвід"

Він зрозумів, що не зможе зробити цього. Герман не зможе дивитись, як дехто з Севольєнових «ельфів» підмішає у напій Карен снодійне, бо вона занадто твереза для того, щоб витягти її без зусиль та крику до автівок. І вона занадто розумна, щоб випити напій з чужих рук. 

Вона потрібна не лише Севольєну Санту. Вона потрібна Герману. 

Діджей за стійкою сповістив, що Новий Рік наступить вже за якихось п’ять хвилин. У Германа рівно стільки часу до відрахунку, щоб вигадати, як вберегти Карен.

Карен хотілося скоріше відрахувати дванадцять, крикнути «З Новим Роком!», глянути на феєрверки, що запустять по всьому Валтенну, та направитися додому по головній вулиці, стискаючи оберіг у руці. 

Жителі Валтенну, здається, взагалі не зважають на зникнення жінок, оскільки більшість з них були одиначками, що жили та покладалися лише на себе. Без родини, без зв’язків та друзів.

У Карен є друзі. Але зараз вони настільки поглинуті святковою атмосферою та гучною музикою, що тільки Мелані спромоглася поцікавитись, чи не проти Карен, якщо вся їхня компанія до кінця святкування буде грати у пінг-понг з іншими юнаками. Карен радо погодилася. Врешті-решт, вона теж була одиначкою. 

«Постою тут до кінця та зникну», – вирішила Карен, допиваючи келих шампанського.

– Не бажаєте випити ще? 

Обернувшись, Карен помітила високого чоловіка, що пропонував їй другий келих. Рідина бурлила у ньому, шипіла, і Карен хотілося випити ще. Але після материної смерті вона пам’ятала про безпеку. Карен не хочеться закінчити своє життя, як зробила матір, піддавшись спокусі й випивши отруєний коктейль у барі. 

– Ні, дякую, – відповіла Карен та відвернулася від чоловіка. 

– Сьогодні свято, – наполіг незнайомець, тицяючи їй у руки келих. – Якщо не хочете пити самі, я можу допомогти вам, – і показав з-за спини ще один, який призначався вже йому.

Карен вагалася. З вигляду, чоловік одягнений доволі солідно. Напевно, дорогий костюм, синьо-срібляста краватка так і кричить, що її придбали у дорогому брендовому магазині. То чому ж йому отруювати її, якщо весь його вигляд сповіщає про стоячого перед нею джентльмена, що просто хоче пригостити її? 

Коли рука Карен вже потягнулася до келиха, хтось поклав їй на плече руку та легенько відтягнув від чоловіка у костюмі.

– Перепрошую, але вона вже зайнята. 

Герман відмахнув руку чоловіка. Келих з, як він підозрював, снодійним, полетів донизу та розтрощився на дрібні друзки. Герман забрав Карен, швидко відводячи її до виходу, де на них скоро буде чекати таксі. 

– Що відбувається? – спантеличилася Карен, озираючись назад.

Чоловік у костюмі підозріло спостерігав за тим, як Герман тягнув її в іншу частину клубу. Тоді потягнувся пальцем до вуха й щось промовив. 

– Я бачив, як він підмішав щось у напій, – сказав Герман. – Тобі потрібно забиратись геть, зараз же. 

Карен зовсім не розуміла, що коїться. Її нутрощі стиснулися, а відсоток шампанського миттєво вивітрився з крові. 

– Що? Мені? Чому? Я щось зробила? 

Герман не відповів, а лиш затягнув Карен до чорного ходу. 

Та там, у закутку, зливаючись з тінями та темрявою, на них вже чекали Севольєнові «ельфи», що розминали руки, аби бездоганно впоратися з завданням свого боса.

– Занадто рано, Германе, – пробурмотів один з них. – Ще навіть не дванадцять. 

Герман ступив вперед, закривши собою Карен, коли три «ельфи» одночасно підняли вгору пістолети. Карен зойкнула та затримала дихання. Герман не боявся смерті, адже вже раз помер. Єдине, чого він по-справжньому забоявся у той момент – болю, який прошпарить його одночасно і мертве, і живе тіло, коли зупиниться її живе та безневинне серце. 

– Відійдіть, – сказав Герман. – Я знайду йому іншу. Але її не віддам. 

– Тобі чітко дали зрозуміти, що він хоче лише її, – прогарчав один з трьох «ельфів». – Коли це ти став порушувати договір? 

Герман прослідкував за рухами «ельфів». Один з чоловіків, не роздумуючи, прицілився на нього. 

Через кілька секунд у клубі зазвучав голос діджея, що на всю гучність мікрофона та своїх голосових зв’язок сповістив про початок збору для відрахування бою курантів. Натовп одночасно заволав переможним свистом. Цей звук заглушив різкий постріл, що пронизав простір та влучив прямо у Германове тіло.

Карен скрикнула, побачивши, як по спині пальта Германа починає розповзатися темно-червона пляма, поступово збільшуючись. Герман похитнувся, але встояв на ногах. 

Тепер його страх переріс у злість. Він усвідомив, що їм байдуже на нього, як на людину. Вони бачать у ньому лише Севольєнового пса, якого той приручив та натренував працювати замість себе. 

– Дурень, він не може померти! – крикнув йому один з «ельфів». Тоді відштовхнув Германа, поки той розглядав діру у своїх грудях, та направився до Карен.

– Стріляй у неї, – наказав чоловік.

– Але вона ж потрібна…

– Вона занадто стабільна та… – «ельф» з щетиною на бороді глянув на налякану дівчину, що не відводила очей від Германа, – налякана. Це не спрацює. Севольєнова душа не прийме її крові.