Читати книгу - "Вкрадений подарунок, Алія Елвід"

Герман подякував за допомогу та полегшено закурив цигарку. М’ятний дим миттю обпік йому горло й легені, зробивши цю ніч в кілька разів приємнішою, ніж вона була насправді.

– Не подобається вечірка? – запитала рятівниця Германа, продовжуючи малювати щось у блокноті олівцем. 

Герман не поспішав відповідати. Він прекрасно пам’ятав, що ця ніч закінчиться зникненням однієї або двох жінок. Схема відбору дівчат Герману за всі двадцять три роки роботи змінюється кожного року у новорічну ніч, і алгоритм відбору досі не відомий. Потайки він сподівався, що сьогодні спрацює алгоритм 2017 року – він особисто обере одну дівчину, коли особливо важливим фактором буде білосніжне волосся та пишні надуті губи. Бо у цієї зі смарагдовими очима воно русяве, а губи тонкі, як ниточки. 

– Ненавиджу Новий Рік, – чесно зізнався Герман та зробив наступний затяг диму. 

– Я теж, – промовила дівчина. Вона обережно глянула на Германа та підсунулася ближче до краю маленького дивану з подушок. – Сідайте, якщо хочете. 

– Я постою, – коротко озвався Герман. 

Кілька глибоких ковтків диму супроводжувались на диво нестерпним для Германа мовчанням. Він не хотів, щоб у його вухах лунала та музика з клубу, що вже встигла набриднути йому. Одні й ті самі пісні кожного року, в одній і тій самій послідовності. Йому хотілося чути щось інше. Щось більш спокійне, мелодійне та гарне. 

Він глянув на дівчину й на мить затримав погляд на її почервонілих щоках. 

– Чому пропускаєте всі веселощі тут, на самоті? – порушив тишу Герман. Він подумав, що краще буде слухати голос цієї незнайомки, ніж ті басові звуки. 

– Я взагалі не хотіла сюди йти, – усміхнулася вона. – Не люблю вечірки, тим паче святкові. Новий Рік – це свято, яке необхідно святкувати вдома, з рідними та близькими, щоб у наступному році не втратити їх. Так мене завжди виховували. Але у цьому новому році я хочу бути зовсім одна, ніж з купою незнайомих мені людей. 

Блокнот у руках дівчини тремтів, а олівець і далі вимальовував силуети, незрозумілі Герману з його ракурсу. Це собака? Чи дерево? Чи вона малює його? Від думки, що його могли малювати, Германові щоки спалахнули вогнем. 

– Що малюєте? – не стримав зацікавленості він. 

– Новорічне диво, – простягнула, наче пісню, дівчина. – Знаєте чому з приходом кожного нового року з міста зникають жінки?

Герман, на відміну від своєї зацікавленості, стримав раптовий напад кашлю, невдало втягнувши дим. Запитання, на яке він прекрасно знав відповідь, застало його зненацька. 

– Ні, – відповів він. – Не знаю.

– Я малюю оберіг, – пояснила дівчина. – Це вінок, в який вплетені всі можливі зірки з неба, всіх можливих розмірів, забарвленості та сили їхнього сяйва. Я малюю такі вінки кожного року, і ще жодного разу, як бачите, не зникла. Валтенн занадто містичне місто, тому сподіваюсь, найближчим часом я поїду звідси, переїхавши в інше місто, якомога далі звідси й всіх місцевих аномалій. 

«Сподіваюсь, цієї ночі він теж спрацює», – подумалося Герману. 

Він підійшов ближче до дивану, щоб роздивитись малюнок, але в тьмяному сяйві єдиного ліхтаря, навіть прижмурившись, він не міг розрізнити жодної лінії. 

– Можна глянути? – все ж ризикнув запитати він. 

Смарагдові очі хутко знайшли його сріблясті в тіні та запросили приєднатися до малювання. Герман присів поряд з дівчиною та нарешті побачив той оберіг. 

– Гарно? – запитала незнайомка, домальовуючи останні штрихи у вигляді витончених гілок. 

Герман кивнув, роздивляючись ближче кути її обличчя у місячному сяйві. М’яке підборіддя, виразні ямочки на щоках при усмішці та тендітний ніс зачарували Германа більше, ніж постійні новорічні феєрверки або мерехтливе сяйво на ялинці. Він стиснув долонею край дивану, не зрозумівши, чому його очі не можуть ні на секунду покинути її обличчя. 

Він застиг, коли дівчина сказала: 

– Карен Солледс. 

– Що?

– Ви запитали, як мене звати. Мене звати Карен Солледс. А вас?

Герман точно втрапив у халепу, коли запитав її це. Він порушив своє перше і єдине правило ще тоді, коли запитав її за наявність запальнички. Вона може стати подарунком для Севольєна Санта, а він вже почав уявляти, як дарує їй матеріальний оберіг, що буде точною копією її ідеально намальованого віночка. 

«Вона не стане», – запевнив себе Герман. Ще жодного разу, жодна дівчина для Севольєна не проходила до заднього двору повз його оцінку. І вона, Карен Солледс, дівчина з глибокими смарагдовими очима та чарівною посмішкою, від якої у Германа прокидаються кусючі мурахи на шкірі, сьогодні не стане тим самим подарунком. Вона не пройде його оцінку, бо він вже оцінив її в особистий дарунок від цього нічного зоряного неба. 

– Герман Броуд. – Голос хлопця ненавмисно затремтів. 

– Гарне ім’я, – заусміхалася Карен. Герман подумав, що вона точно прагне вбити його прямо тут і зараз своєю посмішкою. – Можна на «ти», Германе?

Шляху назад не було, як і бажання у Германа дотримуватись свого першого і єдиного правила.