Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Одійди у далекі світи, Я самотній, як давня отрута… Я не смію до хати ввійти, Де мадонна, де радощів пута… Одійди ж! Я не бачив тебе, Я не знаю замучених станцій. Попіл серця лихий загребе, Кине в тінь від холодних акацій. «Тополі стали наче струни…»
Тополі стали наче струни — До неба просто від землі! Не може буть, щоб були труни, Щоб в бурях никли кораблі… Майбутнє – світла зоряниця, Що тьмарить відблиски заграв. Так що з того, що дика птиця Віщує смерть між чорних трав… Так що з того, що я стомився, Що за спиною виріс гріх? Моїх думок моріг розлігся, О, не приборкать дум моїх! Хай за спиною грішні крила, Хай очи розбратом горять, Напнуться радісні вітрила, І пружні зорі заіскрять! О, заіскрять майбутні зорі, Жагуче ляже світлий шлях… О, горілиць, о – серцем д’горі! Терн – оксамит, і шовк – реп’ях… Хай догнивають чорні труни, Хай гинуть мудрі кораблі! До неба пнуться наче струни — Тополі – просто від землі… Сад

Коли тепер у моїй уяві встає сад, що в нього старезна веранда виходила дерев’яною різьбою похилих поручнів, сад, оточений високим парканом, де з цілини можна цілими годинами спостерігати крамничку напроти, свиней серед запорошеної вулиці повітового міста та випадкових подорожніх, – то він малюється мені безмежно великий, глибокий у мудрості старезних лип та крислатих кленів. Пташиний голос у ньому не змовкає від світанку до заходу, сповнюючи бур’янові нетрі й зворушуючи буйне мереживо гілок таємним незбагненним життям.

Пташиний голос був і в дідовій кімнаті, але тут на літо лишалися сами канарки. Дід вечорами розкладав пасьянси, наспівував під вуса якоїсь далекої пісні й підморгував мені ласкавими блакитними очима крізь блискучі окуляри. З дідом було легко й приязно. Життя, здавалося, розкладається картами правильно й нехибно. Спокій такий ішов від його далекої пісні, від блакитних очей, від блискучих окулярів. Але це вечорами – вдень був сад сповнений тривогою таємниці.

Край саду, де єдине овочеве дерево – сухотна дичка чорною примарою заломила посохлі руки, – де крізь мереживо її хворих гілок розлягався діл, укритий баштанами й городами, тут, на майданчику, збиралися всі діти. Мені здається тепер, що їх було дуже багато, а ще