Читати книгу - "Кременецький звір"

— Чого я хотів? — здавлено запитав Голота. Він підійшов впритул до Карася, що стояв у передпокої власного будинку, по-бичому вперто нахиливши голову. — Ти ще смієш мене питати? — аж засичав Голота, по-італійськи експресивно вимахуючи пальцями біля носа німця.

— Так, — просто сказав Карась і, підвищуючи голос, нахилився до Голоти. — Забери від мене свої кострупалки, а то відламаю по одній. Я визнаю, що збрехав тобі про те, що тебе шукає Болиць і хоче вбити. Визнаю, що мріяв, аби ти, засраний герою, негайно забрався з міста й не баламутив тут людей. Визнаю, що планував напасти на тебе вночі, скрутити й силою відвезти за Карпати, аби й духу твого тут не було... Бо ти думаєш лише про себе. Бо ти перетворюєш на полову все, до чого торкаєшся. Усе, що ти робиш, — то для задоволення раптових примх хлопчика, який воліє нових вражень. Маленького, ображеного панича, який розізлився на несправедливий світ, бо його батька колись залишили без спадку! Який досі хоче довести щось комусь і встряє у будь-яке лайно, яке лиш бачить!

— Облишмо це, — здивований емоціями завжди спокійного Карася, Голота несподівано заспокоївся.

— Добре, облишмо! — напирав далі на Голоту Карась. — Але зараз скажи й ти мені. Тільки чесно скажи. Чого ти хотів, повертаючись сюди, у Кременець? У той же день, як ти зайшов у Лубенську браму, ти вгатився у те саме лайно, як і рік тому, незважаючи на поради та перестороги! Чого ти хотів?! Підставити всіх під сокиру ката? Знову випробувати свою долю? Тільки-от мене ти не спитав, чи хочу я випробовувати свою!

— Я хотів побачити друга, — тихо проговорив Голота. — У старі часи друзі бачилися один з одним... І довіряли один одному.

— Немає старих часів! — заволав купець. — У друга померла дружина, і друг живе сам з малими дітьми! Друг і зараз прокидається вночі весь у поту, коли йому сниться, чим міг закінчитися напад на катівню минулого року! У друга риба та воли з Канева, яких треба продати! Бо друг не хоче розоритися й знов сидіти в якихось засраних кущах на дорозі від Баутцена до Льобау. Чекати з алебардою якогось переляканого писаря, аби витрясти з нього два пфеніга, а потім тікати по всіх закутках від озброєних людей, що хотіли б того друга порубати на шматки. Друг застарий для цього всього лайна, Голото!!!

— Я витяг тебе з в’язниці... не для того, аби засадити тебе туди знову... Я ніколи б...

— Але зараз ти робиш усе, аби я знову відчув себе в задрипаному саксонському лісі з ножакою за пазухою! Коли за мною гналися два десятки драгунів, кожен з яких мріяв насадити мене на палю. Я тоді дуже молив Бога й усіх святих врятувати мою шкуру... Годі! Знову до катівні я не піду, Голото. Я дуже гарно пам’ятаю, як смердить шкіра, коли тебе підсмажують... Грайся з вогнем подалі від мене...

Голота пожував губу і втупився в підлогу, запхавши великі пальці рук за пояс. Він трохи постояв так, міркуючи, а потім його напружені плечі впали.

— Добре, Генрику. Я зрозумів тебе. Я помилявся. Визнаю це. Трохи захопився своїми справами й підставив тебе. Вибач, друже.

— Голото...

— Генрику?

— Я, звичайно, боюся, але й це не головне. Якщо я знову загримлю за ґрати, ось ті двоє, — вказав Карась на вікно, — підуть просити до костьолу...

Сташка мовчки дивилася на них, схрестивши руки на грудях. Голота, здавалося, взагалі її не помітив. Він кивнув Карасеві, повернувся на підборах і вийшов з будинку. На ґанку, де з дерев’яних балясин на нього дивилися різьблені рибини, Голота вгледів двох білявих хлопчаків. Ті спокійно та зосереджено робили своє — прив’язували до котячого хвоста гіляку. Хоч тварина нявчала, як сатана, і дерла їхні руки до крові, маленькі німецькі мармизи були такі ж зосереджені, як і у батька, коли той стояв колись з алебардою у кущах Баутценського лісу, чекаючи на свою чергову жертву...

***

Старий покинутий будинок належав покійному Станіславу Потоцькому, який, як і слід магнату з цього роду, мав бурхливе й суперечливе життя, сповнене величі та ідіотизму. Про жвавого учасника всіх можливих війн, інтриг і суперечок у Сеймі з пафосом говорили, як про одного зі стовпів Речі Посполитої, схиляли перед ним голову й записували в аннали історичних хронік. Ідіотизм, за який, без сумніву, відповідали архітектурні експерименти магната, примушував хіба що розводити руками. Смак у Потоцького справді був просто жахливий. Принаймні, як на Голоту, що дивився на палац і шпетив архітектурні здібності магната такими словами, що граф, який уже років із сім як покоївся з миром, заповівши поховати своє серце в Кременці, а тіло в бернардинському костьолі у Збаражі, мабуть, вертівся в домовині, як навіжений.

Будинок, перебудований покійним Потоцьким зі старої кам’яниці, вражав. Це було свято еклектики, маскарад стилів і феєрверк смаків. Граф сам керував будівельними роботами і здавалося, він поставив за мету затулити кожен дюйм стін химерними прикрасами. Пілястри, кариатиди, атланти, чаші та вигадливі карнизи заполонили фасад такою хаотичною мішаниною, що лише споглядання такого дива могло привести до божевільні. На будівництво палацу приходили дивитися мало не всі містяни, які неодмінно йшли звідтіль, здивовано перезираючись. Вони й самі полюбляли прикрашати власні оселі, та до творчості графа поставилися однозначно, назвавши дім просто — Здуріла хатина.

З часом усе стало тільки гірше. Тепер занедбаний палац, що похмуро глипав чорними провалами розцяцькованих вікон, нагадував хіба втомленого старого Арлекіна у різнокольоровому дранті, що колись було яскравим трико.

«Господи, яке убозтво, — Голота роздратовано дивився на стіни. — Гроші й влада забирають у людей краплі розуму й залишають на його місці сміття. І таке вигадали і зробили люди, які керують державою! Не дурно, що та держава на ладан дише і з кожним роком робить це все активніше».

Недоглянутий палац безнадійно руйнувався. З північного боку повідпадали всі прикраси, амурчики на фронтонах висіли без крил, а німфи понад вікнами хижо посміхалися напіврозваленими обличчями. Виглядало все справді жахливо, і Голота був впевнений, що саме так мають виглядати ворота до десятого кола пекла.

Він ховався у старому саду, що з трьох боків оточував будинок. Ліценціат шморгав носом, кутався у величезний овечий кожух і вже не питав себе, чому мерзне біля пустки. Адже прекрасно розумів, що знову вигадав